Україна-Японія:

"Японські новини" в культурному просторі України.

А також "українські новини" в культурному просторі Японії

     
     
 

На головну Нагору Напишіть нам! Мапа сайту Пошук Лінки Гостьова

Розділ VІІІ

Розділ  І Розділ ІІ Розділ ІІІ Розділ ІV Розділ V Розділ VІ Розділ VІІ Розділ VІІІ Розділ ІX Розділ X Розділ XІ

 

Нацуме Сосекі

ВАШ ПОКІРНИЙ СЛУГА КІТ

Перекладено за виданням:

Natsume Sōseki. Wagahai wa neko de aru

Tokyo: Shinchosha, 1970

Переклав з японської

Іван Дзюб

 

 

© І.П. Дзюб, переклад українською, 1973

Free downloading only for individual use

Японський оригінал можна знайти на веб-сайті: www.aozora.gr.jp

Розділ VІІІ

 

Здається, я вже згадував про бамбукову огорожу на­вколо господаревого двору, коли пояснював спортивну вправу «обхід паркана». Але ви помиляєтеся, якщо га­даєте, ніби будинок сусіда Дзіро-тяна[1]  стоїть відразу за тією огорожею. За оренду платимо  небагато, адже тут живе Кусямі-сенсей. Від Йот-тяна і Дзіро-тяна - усіля­ких там «тянів» - господаря відділяє і тонка огорожа й небажання водити з ними компанію. За огорожею про­стягається пустир завширшки п’ять-шість кенів, скраю щільним рядом ростуть кипариси. Якщо глянути з веранди, вони здаються густим лісом.. Можна поду­мати, що господар - відлюдник, який оселився якнай­далі від людей, серед природи, і коротає дні у товари­стві безіменного кота. Однак кипариси ростуть не так уже щільно, як я  oце  об’явив, - з-поміж них безцере­монно визирає покрівля дешевого пансіону з пишною назвою «Гункакукан» - «Хатина журавлиної зграї». Тож уявити собі господаря таким, як я його щойно зобразив, теж важко. Якщо пансіон величають «Хати­ною журавлиної зграї», то оселя господаря гідна назви: «Лігвище сонного дракона». Назва не оподатковується, то чому б не вибрати собі якнайгучнішої? Пустирище, завширшки п’ять-шість кенів, тягнеться вздовж кипари­сів на схід і на захід на кенів  десять, потім раптово загинається гаком й обступає господареву оселю з пів­ночі. Саме ця північна частина пустирища – джерело чварів. Слід би гордитися, що пустир заходить за пу­стир і будинок відгороджений з двох боків від зовніш­нього світу. Та де там! Не тільки власник «Лігвища сонного дракона», але і я, святий кіт, пожилець того лігвища, - обидва маємо клопіт з цим пустирем. Так само як на південному краї владно височать кипариси, на північному стоять у ряд сім чи вісім павлоній. За такі павлонії, завгрубшки один  сяку, майстер, що ви­готовляє ґ'ета, дав би добрі гроші. Але, на жаль, ми тільки винаймаємо садибу і не маємо права розводити комерцію. Шкода господаря. Недавно посильний зі шко­ли зрізав гілку і наступного разу прийшов до нас у пав­лонієвих ґета. Хоч ніхто не тягнув його за язика, він вибовкав, що зробив їх з тієї гілки. От  спритник! Так от, павлонії у нас є, а користі від них для мене і для господаря катма. Здається, є давній вираз: «У кого пер­ли, того й вина». А нам годилося б сказати: «У кого павлонії, у того ані гроша за душею». Справді-таки, у дурня і скарби зогниють. Ясна річ, дурень - не мій господар, не я, а власник будинку Дембее. Павлонії самі просяться в руки майстру, що виготовляє ґета, а Дембее нічого не помічає і приходить до нас тільки за орендною платою. Зрештою, я не відчуваю особливої злості до Дембее, тому не буду його більше ганити, а вернуся до головної теми - ознайомлю вас з цікавою історією, як пустир став яблуком незгоди. Тільки не кажіть про це господареві. Ось тільки послухайте. Здавна цей пустир мав одну ваду - не був огороджений. По ньому гуляв вітер, зчиняв куряву; люди протоптали стежки, ходили, як кому заманеться. Я кажу «гуляв вітер»,  щоб ви не подумали, ніби я брешу. Адже тепер дещо зміни­лося. Однак, якщо я не розкажу, що було, ви не зрозу­мієте причини чварів. Навіть лікар не зможе виписати рецепта, якщо не знатиме причини захворювання. А то­му я почну розповідати з того дня, як ми переселилися у цей будинок. Навіть приємно, якщо влітку пустирем гуляє вітер. А тому що там, де немає грошей, нема і  крадіжок, то господаревому дому не були потрібні всі­лякі там огорожі, паркани, вориння чи живоплоти. Однак, гадаю, спочатку треба було встановити, що це за люди чи тварини живуть по той бік пустирища. Тоб­то треба було з’ясувати, який характер у панів на тому краї пустиря. Поки не ясно, про кого йдеться – про людей чи про тварин, може, передчасно називати їх панами, але нехай. Адже в нашому світі і злодіїв і роз­бійників величають панами. В усякому разі, поліція ще не стикалася з ними. Натомість у них інша вада -їх виявилося дуже багато. Хоч греблю гати. Приватна гімназія «Ракуункан» на вісімсот учиів виховувала з паничів благородних панів,  беручи з кожного дві єни щомісяця. Судячи з назви «Ракуункан» - «Палац рухливої хма­рини», можете подумати, що мова йде про паничів з витонченими манерами. Але ви помиляєтеся. Адже це однаково що повірити, ніби в пансіоні «Хатина журав­линої зграї» оселилися журавлі, а в «Лігвищі сонного дракона» проживає кіт. Тепер, коли ви знаєте, що серед викладачів з університетською освітою трапляються такі от несповна розуму, як Кусямі-кун, вам стане зро­зуміло, що не всі паничі мають шляхетний характер. А якщо не стане зрозуміло, то погостюйте три дні у мого господаря.

Я вже казав, що спочатку, як ми сюди переселилися, пустир не був огороджений і паничі з «Ракуункану» могли вільно зупинятися під павлоніями, балакати, уминаючи сніданки, валятися на траві - одне слово, робити все, що заманеться. Після себе вони залишали коробочки з бамбукового лика, старі газети, старі дзорі[2], старі ґета - загалом усе, що можна вживати з прикметником «старий». Незрозуміло, чому господар виявився пасивним, не протестував проти такого непо­добства. Може, нічого не помічав, а може, помічав, але не мав охоти читати нотації. Однак поступово, як пани­чі діставали дедалі вищу освіту і вже, здається, набули вигляду благородних панів, їхня навала докотилася аж до південної частини пустища. Якщо слово «навала» не личить паничам, я б його не вживав, але іншого не можу підшукати. Немов кочовики в пошуках води й рослинності, вони посувалися вперед від павлоній до кипарисів. Кипариси росли навпроти нашої вітальні, а тому лише найхоробріші зважувалися на такий крок. Через пару днів вони посмілішали, і тепер їхня хороб­рість стала великою хоробрістю. Що може бути страш­ніше за плоди освіти? Паничі не лише стовбичили пе­ред вікнами вітальні, але й співали пісень. Я не пам’я­таю, які то були пісні, але пригадую, що не «танки», а щось вульгарне, хвацьке, до вподоби людям з низьким смаком. Дивна річ, не тільки господар, але і я, мимоволі, наче заворожені, заслуховувалися тим спі­вом. Зрештою, ви, напевне, знаєте, що нерідко  гнів і захоплення нерозривно пов’язані. Я жалію, що в той час ми несподівано зіткнулися саме  з такою сумішшю почут­тів. Господареві теж, мабуть, було неприємно, але він мусив кілька разів вискакувати з кабінету і проганяти пани­чів словами: «Тут вам нічого робити! Щоб я вас не бачив!» Але виховані паничі й слухати не хотіли. Тіль­ки господар їх прожене, а вони знову тут. Вертаються  і знову співають хвацьких пісень. Голосно розмовля­ють. Розмова, звісно, як личить паничам, своєрідна. Від них можна було почути: «Гей, братва!» або «А чо’ ме­ні тре’?» Кажуть, що до Реставрації такі слова нале­жали виключно носіям паланкінів, самурайським зброє­носцям і лазникам. У двадцятому столітті їх засвоїли освічені паничі. Хтось пояснив, що повторилася історія зі спортом - спочатку зневажали, тепер не тямляться від захоплення. Господар знову вискочив з кабінету і, впіймавши найвправнішого в панській мові учня, спи­тав: «Чого сюди ходиш?» Паничеві миттю вилетіли з голови благородні слова, і він одказав вульгарними: «Ми думали, що тут шкільний ботанічний сад». Госпо­дар попередив, щоб у майбутньому цього не повторю­валося, і випустив з рук учня. Вираз «випустив з рук»  може здатися смішним, ніби мова йде про черепашеня. А насправді господар вів переговори, міцно тримаючи панича за рукав. Господар, мабуть, вирішив, що після такого попередження більше йому не докучатимуть. Але ж  з часів богині Нюйви[3]   відомо, що сподівання розходиться з дійсністю. Тож господар ще раз зазнав невдачі. Тепер паничі прослизали на південну частину пустирища через наші ворота; зачувши грюкіт, господар не встигав подумати, що, мабуть, гості прийшли, як уже з-під павлоній доносився регіт бешкетників. Становище дедалі погіршувалося. Плоди освіти давали­ся взнаки щораз більше. Тоді бідолашний господар, зрозумівши, що не впорається з паничами, зачинився в кабінеті й написав листа директорові «Ракуункану», в якому шанобливо прохав узяти в шори  своїх вихован­ців. У листі-відповіді директор гімназії ввічливо попро­сив господаря зачекати, поки збудують огорожу. Незабаром з’явилося кілька робітників, і за півдня між на­шою садибою і «Ракуунканом» постала гратчаста бам­букова загорода заввишки три сяку. «Нарешті дадуть мені спокій»,- радів господар. От дурень! Хіба таким способом можна змінити поведінку паничів!

Взагалі кажучи, дражнити людей - цікаво. Навіть я, кіт, часто розважаюся, глузуючи з дочок господаря. Тож цілком природно, що паничі з «Ракуункану» бе­руть на кпини вайлуватого Кусямі-сенсея. Невдоволе­ною залишається тільки жертва глузувань. Аналізуючи, психологію жартів, відкриваємо два головних елементи. Перший: людина, піднята на глум, мусить обурю­ватися. Другий: жартун повинен перевищувати жертву і силою, і чисельністю. Якось, вернувшись із  зоопарку, господар захоплено розповідав, що він там бачив. Я прислухався. Господар згадував про сварку песика і верблюда. Собачка вихором бігає навколо верблюда, а йому й за вухом не свербить, - стоїть собі непорушно й горби надимає. Хоч як собачка гавкав - усе марно. Довелось перестати. «От колода!» - посміявся з верб­люда господар. Ця пригода схожа на історію з гімнази­стами. Хоч би яким майстерним був жартун, а з верб­людом не пожартує. 3 другого боку, не слід дражнити надто сильних, як-от лева чи тигра. Не встигнеш і по­жартувати, як тебе розірвуть на шматки. Найбільша насолода жартувати тоді, коли нема загрози, коли жертва насміху щирить зуби, лютує, а вкусити не може. Питаєте, чому глузування приносить утіху? Для цього є чимало причин. Передусім так можна згайнувати час. Адже іноді з нудьги хочеться рахувати волосинки у власній бороді. Розповідають, що в давнину один в’я­зень розганяв журбу тим, що малював на стіні трикут­ники. На світі нема нічого нестерпнішого за нудьгу. Коли не відбуваються події, які б спонукали до діяль­ності, життя стає прикрим. Глузування саме і є такою спонукою до дії, а водночас розвагою. Тому з давніх-давен цій розвазі з нудьги  віддавалися дурники-князі, що не розумілися на людській психіці, й молодики з примітив­ним інтелектом, якого вистачало хіба що для задово­лення власних примх. По-друге, глузування - найпро­стіший спосіб довести на практиці свою вищість над іншими. Ясна річ, свою перевагу можна показати і вбивством, і пораненням, і обманом. Але до таких захо­дів удаються тільки тоді, коли перед вами стоїть ясна мета - вбити, поранити, обманути; відчуття перева­ги тоді - всього-на-всього неминучий наслідок цих дій. Тому найкраще дражнити тоді, коли можна виявити свою перевагу, але не завдати особливої шкоди людині. Однак без ніякої шкоди не обходиться - ви б тоді про­сто не довели своєї вищості. Якщо ви знаєте, що силь­ніші за інших, але довести цього не можете, то радості не відчуєте. Людина покладається тільки на себе. У найскрутніших випадках вона довіряє тільки собі. І не заспокоїться доти, поки не переконає у цьому інших. Але ж і дурноверхі обивателі і люди, що сумніваються у своїх можливостях, - усі використовують будь-яку нагоду, аби схопити в руки якомога більше акцій. Вони зовсім як той майстер дзюдо, якому іноді без жодної причини кортить жбурнути першу-ліпшу людину на землю. Ходять оті невмілі майстри дзюдо вулицями з одним-однісіньким наміром - знайти б хоч когось, слаб­кішого за себе, навіть необізнаного з технікою дзюдо, і повалити на землю. Є ще інші причини, чому глузу­вання приносить насолоду, але за браком часу не буду їх торкатися. Якщо ж хочете продовжити розмову на цю тему, приходьте з коробкою сушеного тунця, - я за­вжди до ваших послуг. 3 вищесказаного, на мою думку, можна дійти висновку, що найзручніші для жартів­ - це мавпи в зоопарку і вчителі гімназії. До того ж учителі краще годяться, ніж мавпи... Ні, таки мавпи. 3рештою, на одне виходить, адже вони схожі. Як самі знає­те, мавпу держать на ланцюжку, і хоч як вона щирить зуби, сіпається, вам нічого боятися, що подряпає. Учителя ж тримають не на припоні - його прив’язують місячною платнею. Хоч би скільки з нього глузували, він усе стерпить - у відставку не подасть і своїх мучи­телів не поб’є.  Якби йому стало відваги, він не був би вчителем - нянькою для учнів. Мій господар - учи­тель. Правда, він не учитель «Ракуункану», але все-­таки вчитель. Він - найпідхожіша, найдоступніша і найбезпечніша для глузування людина. Учні «Раку­ункану» - хлопчаки. Покепкувати з господаря - для них нагода вдовольнити свою пиху; вони навіть уважають, що дістали право дражнити людей завдяки шкільній освіті. Крім того, вони не знають, як за десятихвилинну перерву зужити енергію, що переповнює їхнє тіло й душу. Цілком логічно, що за таких обставин господар став посміховиськом, а учні - жартунами. Тож серди­тися на них, як господар, вершина дурості. А тепер я вам розкажу, як учні здіймали господаря на поглум і якою дикістю той відповідав.

Ви, панове, мабуть, знаєте, що таке гратчаста бамбу­кова огорожа. Це проста огорожа, через  яку вітер гу­ляє. Я вільно, без жодних зусиль, проходжу через будь-який отвір у ній - мені байдуже,  вона є чи ні. Але ж її збудовано за наказом директора «Ракуунка­ну» не для того, щоб мені перегородити дорогу - ди­ректор мав намір закрити доступ у наш двір своїм ви­хованцям. Хоч крізь огорожу і вітер гуляє, але людині через неї не пролізти. Через ті квадратні, завбільшки чотири на чотири суни, отвори навіть стародавньому китайському штукареві Цянь Шіцзуню не пробратися. Без сумніву, така огорожа ефективна стосовно людей. Тож не дивно, що господар зрадів, як побачив, що вона готова. Однак у логіці господаря була величезна прога­лина. Куди більша за отвір в огорожі. Така величезна, що через неї пройшла б казкова риба - пожирач кораб­лів. Господар виходив з припущення, що ніхто не здо­гадається перестрибнути огорожу. Він уважав, що до­сить найпримітивнішої загороди, яка б показала учням кордони їхньої території, і вони віднадяться лазити до нас. Згодом він відкинув навіть це припущення і вирішив, що нічого не станеться, коли хтось порушить кор­дон. Іншими словами, господар поспішний  висновок, що загрози нападу немає, бо жоден хлопчисько не зможе пролізти через вічко огорожі. Справді, хлоп­чисько - не кіт, через вічко не протиснеться, а от пере­скочити через огорожу - що може бути легшого для нього? Більше того, стрибати через огорожу – цікава вправа.

Наступного дня, як поставили огорожу, своїм звича­єм, учні знову сипонули на північну частину пустири­ща. Однак аж під вітальню не заходили. Заздалегідь урахувавши, що тепер для втечі треба більше часу, вони вешталися на безпечній відстані від нашого дому. 3 кабінету господареві, звісно, не було видно, що вони роб­лять. На жаль, за ними можна було стежити тільки з-за рогу хати або з віконця туалету. 3 вікна їх можна було бачити, але спіймати - дзуськи. Через вікно можна було насварити, але обійти будинок і заскочити на бойових позиціях неможливо - зачувши ходу, ворог устигав перехопитися через огорожу. Так само кидається врозтіч стадо морських котиків, що гріється на сонці, при на­ближенні браконьєрського судна. Звісно, господар не чатував у туалеті; вискакувати через двері, як тільки зачув гамір, він теж не збирався. Інакше йому довелося б кинути вчителювання і. перекваліфікуватися на бі­гуна. Господар займав невигідну позицію: в кабінеті чув голоси, але самого ворога не бачив; з вікна бачив, але спіймати не міг. 3багнувши невигідність господаре­вої позиції, вороги вдалися ось до якої тактики. Коли їхня розвідка доповідала, що господар у кабінеті, вони зчиняли галас. Навмисне голосно викрикували глузливі зауваження на його адресу. Причому робили так, щоб не було знати, де вони шумлять - по цей чи по той бік огорожі. Але тільки-но з’являвся господар, як вони давали драла або прибирали незалежний вигляд, якщо були по той бік огорожі.  Коли господар заходив у туа­лет - звичайно, не гаразд, що я часто повторюю це слово, самому незручно, але без нього мені не вдасться описати війни - так от, коли господар заходив у  туа­лет, вороги навмисне сновигали під павлоніями, сил­куючись потрапити йому на очі. Якщо ж господар по­чинав лаятися з туалету на всі заставки, ворог неква­пом відступав на свою базу. Нова тактика збила господаря з пантелику. Тільки-но він подумає, що вороги на його території, і вискочить з кийком надвір, як їх наче лизень злизав. Прогнавши  їх,  він повертається у хату, заглядає у вікно – кількоро з них  уже тут. Господар то вибігав надвір, то заглядав у вікно. І так безперестанку. Оце й значить вимучитися біганиною. Врешті-решт на нього найшло таке затьмарення розуму, що важко було сказати, хто він: учитель чи військовий. А коли затьмарення досяг­ло вершини, ось що сталося.

 Взагалі кажучи, причина багатьох подій - затьмарен­ня розуму. Ієрогліфи, що становлять поняття «затьма­рення розуму», буквально означають «підніматися проти течії». Ніхто не заперечував проти такого тлумачення ­ні Гелен, ні Парацельс, ані старомодний тепер Бянъ Цяо[4]. Питання лише в тому, куди піднімається проти течії. Неясно також, що піднімається. Згідно з старо­давньою європейською легендою в нашому тілі цирку­лювало чотири рідини. Перша - рідина гніву. Коли вона піднімалася проти течії, людина сердилася. Дру­га - рідина тупості. Коли вона піднімалася, людина ні­чого не відчувала. Далі - рідина смутку. Наганяла на людину смуток. Остання рідина - кров. Запускала в рух руки й ноги.

   Поступово з розвитком людської культури, рідини гніву, смутку й тупості непомітно зникли. Тепер у на­шому тілі, як і колись, циркулює сама лише кров. Зна­чить, потьмарення розуму може спричинити тільки кров. Але кількість крові в кожної особи строго визначена. Незначне відхилення від норми пояснюється особливо­стями конституції людини. Та загалом у людському організмі міститься приблизно десять літрів крові. Коли всі ці десять літрів крові починають рухатися у зворот­ному напрямку, місце, до якого вони піднімаються, жваво функціонує. Решта органів, відчувши нестачу крові, холонуть. Відбувається те ж саме, що й під час погромів поліцейських будок: на вулицях не лишається жодного поліцейського, усі збираються в управлінні по­ліції. Якщо поставити діагноз, то перед нами випадок затьмарення розуму поліції. Щоб вилікуватися від поть­марення розуму, треба розподілити кров по органах тіла рівномірно, як до захворювання. Для цього слід опу­стити вниз підняту кров. Є чимало способів цього до­сягти. Кажуть, що один з приятелів господаря, тепер уже покійний, у таких випадках клав на голову мок­рий рушник і грівся біля котацу. В стародавньому ки­тайському медичному «Трактаті про тиф» написано: го­лова в холоді, а ноги в теплі - запорука доброго здо­ров’я і довгих років життя. Тож, якщо хочете довго жити, не забувайте щодня прикладати до голови вогко­го рушника. Якщо ж цей спосіб вам не підходить, мо­жете вибрати інший, до якого вдаються бонзи. Бездом­ний чернець, що блукає по світу, як хмарина по небу, нe­одмінно заночує на камені в затінку дерева. Ні, не зара­ди умертвіння плоті зупиняється він під деревом. Він користується чудодійним способом, що його винайшов святий Ено після того, як утомився шеретуванням рису. Спробуйте присісти на камінь. Ясна річ, ваш зад охоло­не. Зад охолоне, затьмарення розуму пройде. Цей про­цес цілком природний і сумніватися в ньому немає під­став. Отже, для лікування затьмарення розуму винайдено чимало способів. Жаль тільки, що ніхто не здогадався, як успішно його викликати. На перший погляд видається, ніби затьмарення розуму завдає тільки шкоду. Але не спішіть з висновком. Для декого, залежно від фаху, поть­марення розуму - надзвичайно важлива річ, без нього він не може обійтися. Найбільше його потребують поети. Воно їм потрібне, як пароплаву вугілля. Якщо воно їх покидає хоч на один день, поети стають посередністю, здатною лише сидіти й напихатися їжею. До речі, затьмарення розуму іншими словами - божевілля. Поетам не­зручно перед людьми називатися божевільними, а тому вони вживають інший термін. Змовившись, вони гордо називають затьмарення розуму «інспірейшн» - нат­хненням. Вони вигадали це слово, щоб людей в оману завести. Бо насправді натхнення - звичайнісіньке потьмарення розуму. Тягнучи руку за ними, Платон назвав таке затьмарення розуму священним божевіллям. Хай навіть воно священне, але люди не хочуть мати з ним справи. Тож, гадаю, краще вже називати його словом, ду­же подібним до назви одних недавно винайдених ліків, «інспірейшн» - натхненням. Так само, як основою ка­мабоко є батат, основою статуї Каннон - дерево, осно­вою камонамбан[5] - птиця, а основою печені в дешево­му пансіоні - конина, так і основою натхнення є за­тьмарення розуму. Потьмарення розуму – тимчасове божевілля. А тому поети обходяться без лікарні Cyґa­мо[6]. Однак стимулювати таке тимчасове божевілля нелегко. Досить просто звести людину з розуму на все життя, а от на час, поки вона сидить перед листком паперу з ручкою - навіть винахідливі боги на це не здат­ні. Якщо боги відмовляються помогти, треба поклада­тися на свої сили. З давніх-давен і до наших днів вчені сушать собі голову над тим, як би навчитися лікувати і викликати затьмарення розуму. Один чоловік намагався збудити натхнення, наїдаючись щодня терпкої хур­ми. Він виходив з такої ідеї: від терпкої хурми буває запор, а запор обов’язково викличе потьмарення розуму. Інший залізав у кадіб з пляшечкою саке. Він уважав, що затьмарення розуму настане, як тільки він надуд­литься саме в гарячій воді. Якщо ж нічого не вийде, то, на його думку, треба в кадобі нагріти вина й вимокну­ти. Тоді, мовляв, одразу поможе. Жаль, що він переставився на той світ, через брак грошей не встигнувши перевірити на практиці своєї ідеї. Нарешті хтось об’явив, ніби натхнення приходить, якщо наслідувати великих людей минулого. Він опирався на теорію, згідно з якою наслідування поведінки іншої людини, веде до душевної подібності з нею. Якщо варнякатимете як п’яниця, то не­забаром відчуєте себе п’яним. Якщо, просидите у задумі нерухомо, поки згорить кадильна паличка, ваш душев­ний настрій скидатиметься на настрій бонзи. Отже, на­слідуючи поведінку знаменитостей, що пережили годи­ну натхнення, ви досягнете затьмарення розуму. Я чув, ніби Гюго думав над сюжетом твору, лежачи на палубі яхти. Ручаюсь, що вам розум обов’язково потьмариться, якщо залізете на корабель і втупитеся в блакитне небо. Розповідають, наче Стівенсон писав романи, лежачи на животі. Отож лягайте долілиць, візьміть перо в руку, і тоді ваша кров, напевне, потече у зворотному напрям­ку. Як бачимо, люди чимало придумали, але наслідки їхньої винахідливості поки що мізерні. В усякому разі, нині вважається неможливим добитися затьмарення ро­зуму штучно. Жаль, але нічого не вдієш. А втім, немає сумніву, що рано чи пізно такий час настане. Заради лю­дей я щиро прагну, щоб це сталося якнайскоріше.

Гадаю, про затьмарення розуму сказано досить багато. Переходжу до події. Однак усім великим подіям обо­в’язково передують малі. Оповідати про великі події, випу­скаючи з уваги малі, - гріх, властивий iсторикам з дав­ніх-давен. Господареве затьмарення розуму після кож­ної незначної події ставало дедалі виразнішим і вреш­ті-решт спричинилося до великої події. Тож, якщо я не розкажу про самий цей процес, неможливо  буде зрозу­міти, як же це господар загубив голову. Якщо так, то від господаревого затьмарення лишиться сама назва і люди не сприйматимуть його всерйоз. А якщо суспільство

щедро не оспіває господаревого затьмарення розуму, він утратить цікавість до життя. Нижче описані події, ве­ликі й малі, не роблять йому честі. Але я хочу відзна­чити, що попри це затьмарення його розуму найсправ­жнісіньке, аж ніяк не гірше, ніж. у багатьох поетів. Гос­подареві особливо нічим похизуватися перед іншими, тож звеличимо його хоч би за втрату здорового глузду.

Останнім часом вороже військо, що юрмилося в «Ра­куункані», винайшло своєрідні кулі «дум-дум» і протягом десятихвилинної перерви або після школи нестрим­но обстрілює північну частину пустирища. Завбільшки з голову товкачика, ці кулі «дум-дум», прозвані бейс­больними м’ячами, тільки й створені для того, щоб во­рог міг пустити їх куди йому захочеться. Щоправда, він стріляє із спортивного майданчика, а тому, звісно, по­цілити господаря в кабінеті ніяк не може. Навіть супро­тивник, видно, усвідомлює, що відстань завелика. Але саме на цьому ґрунтується його бойовий маневр. Ка­жуть, під час облоги Порт-Артура видатного успіху до­бився флот обстрілом фортеці з моря. Тож і м’ячі, сип­лючись на пустир, можуть вплинути на перебіг баталії. Та ще коли кожний постріл супроводжується страхітли­вим гуком цілої ворожої армії. У господаря з переля­ку стискаються кровоносні судини рук і ніг, кров боліс­но зупиняється, а відтак піднімається у зворотному на­прямку. Що й казати, хитрий план у ворога. У стародавній Греції жив письменник Есхіл. Кажуть, що його голова була придатна і до науки, і до літератури. Як на мене, така голова повинна бути лисою. Чому голова лисіє? Без сумніву, волосся перестає рости і губить жит­тєздатність від недостатнього харчування. Учені і пись­менники найбільше клопочуть собі голову і, будучи убогими, геть усі лисіють від недоїдання. Есхіл - теж пись­менник, а тому, напевне, був лисий І справді, голова його скидалася на помаранчу. Так от, одного дня Есхіл, задерши ту саму голову - безперечно ту саму, бо не­має голови на будень і на свято, - йшов дорогою. Ішов без шапки. Саме в цьому і полягає найбільша його по­милка. Коли на лису голову падає сонячне проміння, далеко видно, як вона блищить. Якщо на високе дерево налітає вітер, то на лискучу голову теж щось мусило на­летіти. Саме в той час над Есхілом кружляв орел, сти­скаючи кігтями десь пійману черепаху. Черепахи, ясна річ, надзвичайно смачні, але ж споконвіку вони покриті твердим панциром. І хоч які вони смачні, а добратися до їхнього м’яса не так уже й легко. Раків запікають у панцирі, а от з черепахами такого не роблять навіть у наш час. А про колись нема й мови. Так от, орел уже втрачав надію, коли  внизу щось блиснуло. Орел зрадів. Він вирішив вдатися до крайнього заходу: кинути чере­паху на лискучий предмет, розбити панцир і, спустив­шись додолу, поласувати м’ясом. «.Саме так зроблю», - ­прицілився орел і без попередження випустив черепаху на голову Есхілові. На жаль, голова була м’якіша за панцир черепахи. Голова розлетілася, а Есхіла спіткав трагічний кінець. Воно то так, але важко зрозуміти на­мір орла. Знав він, що кидає на голову письменника, чи, може, переплутав  лисину зі скелею? Якщо розв’язати це питання, то стане ясно, чи можна порівнювати ши­беників «Ракуункану» з орлом. Правда, господарева го­лова не вилискує, як Есхілова або інших знаменитостей. А проте господаря слід зарахувати до категорії вчених і письменників, адже в нього є кабінет, хоч і невелич­кий, всього на шість татамі, де він куняє над складними, незрозумілими книжками. І якщо господар не полисів, значить ще не заслужив. Безсумнівно, доля найближчим часом увінчає його лисиною. Треба визнати, що з тактичних міркувань обстріл голови господаря кулями «дум-дум» надзвичайно доречний. Якщо ворожа стрі­лянина триватиме протягом двох тижнів, то голова гос­подаря з переляку і досади обов’язково виснажиться і перетвориться на помаранчу, чайник або мідний каза­нок. Якщо ж канонада не припиниться протягом наступ­них двох тижнів, то помаранча розплющиться, чайник протече, а казанок трісне. Не передбачити таких наслід ків, а всупереч усьому продовжувати боротьбу ­з воро­гом - на це здатен тільки Кусямі-сенсей.

Якось пополудні, як завжди, я задрімав на веранді і побачив уві сні, ніби я перетворився на тигра. Я загадав господареві принести мені курятини. Тремтячи всім тілом, господар приніс. Тим часом надійшов Мей­тей. Я сказав йому, що зголоднів, велів роздобути гуся­тини. Мейтей, своїм звичаєм, почав розводитись, мовляв, маринована ріпа з солоним печивом може замінити гу­сятину. Я не стерпів, широко розкрив рота і гаркнув. Мейтей аж зблід і лепече: «Як же я роздобуду? Ресто­ран у Ямасіта вже зачинений».- «Коли так, обійдусь яловичиною, - відповів я. - Біжи до Нісікави і принеси один кін філе. Тільки мерщій. Як ні, то розірву тебе на шматки!» Підтикавши поли кімоно, Мейтей кинувся біг­ти. Раптом моє тіло побільшало; простягшись майже на цілу веранду, я очікував Мейтеєвого повернення. Коли це в домі пролунав різкий крик, і я прокинувся, не скуштувавши довгожданої яловичини. Господар, який у сні боязко лежав долі переді мною, вискочив з туале­ту, штурхнув мене в бік і, нашвидку засунувши ноги в ґета, побіг у напрямку «Paкуункану». Мені стало непри­ємно і дивно, що я нараз змалів - з тигра перетворився на кота. Але штурхан і грізний погляд господаря при­вели мене до тями. «От потіха! Господар нарешті кинув­ся у бій!» - подумав я і, пересилюючи біль у животі, охоплений цікавістю, я шмигнув на задвір’я.  У ту  ж мить я почув, як господар заверещав: «Ґвалт! 3лодій!»- і побачив, як здоровий парубійко років вісімнадцяти у форменому кашкеті перелазив через огорожу. «Встигне чи  ні?» - подумав я, а тим часом формений кашкет блискавкою летів на свою базу - видно, господарів ле­мент його добряче наполохав. Господар ще раз крикнув «злодій!» - і навздогін. Та щоб догнати ворога, госпо­дареві довелося б перестрибувати загороду. Вдиратися глибоко на територію супротивника теж не гаразд – тебе самого обізвуть злодієм. Не оглядаючись, господар біг до огорожі - видно, зопалу кинувшись услід за розби­шакою, він був на все готовий. І ось у ту хвилину, коли до ворожих володінь залишався один крок, з табору су­противника виступив полководець з ріденькими без­барвними вусиками. Ставши по обидва боки огорожі, сторони почали переговори. Я прислухався і почув ось яку безглузду суперечку.     

 - Це учень нашої гімназії.

- Якщо він ваш учень, то чого лазить у чужий двір?

 - Туди  м’яч  залетів.

- Чого ж він тоді не попросив дозволу взяти цей м’яч?

- Я йому негайно зроблю зауваження.

- Ну, як так, то гаразд.

Замість прозаїчних переговорів з таким скорим і щасливим кінцем я сподівався побачити величне видови­ще - герць  дракона з тигром. Господар уміє тільки гарячкувати, а як доходить до діла - завжди скисає. Не­давня сцена нагадала мені про власне перетворення з тигра у кота. Оце я розказував про малу подію. А тепер з нею покінчив, і порядок вимагає, щоб я перейшов до великої.

Відсунувши сьодзі на веранду, господар лежав до­лілиць у кімнаті і над чимось думав. Можливо, розроб­ляв план оборони від ворога. В «Ракуункані», видно, йшли уроки, і на спортивному майданчику панувала не­звичайна тиша. Було чути, як в одному класі учні  слухають урок етики. Я наставив вуха - дзвінкий голос здібного викладача видавав полководця, який учора зголосився вести переговори від імені ворожої сторони.

- ...суспільна мораль - надзвичайно важлива річ. Хоч би куди ви поїхали - у Францію, у Німеччину чи в Англію - побачите, що всюди, в кожній країні, су­спільна мораль у великій шані. Ніхто, навіть людина з найнижчих верств населення, не зважиться її порушити. А от ми, японці, на превеликий жаль, у цьому від­ношенні не можемо рівнятися з закордоном. Дехто, мо­же, з моїх слів зробить висновок, ніби ідея загального добра прийшла до нас з-за моря. Тоді він глибоко поми­ляється. Адже ще в давнину один мудрець писав: «На­ставник повинен напучувати тільки на одну дорогу­ - дорогу щирості та співчутливості»[7]. Ота співчутливість і є основою суспільної етики. Я, наприклад, не позбав­лений людських слабостей, і мені іноді хочеться дзвінко заспівати. Але в мене такий характер, що я не можу працювати, читати, коли в сусідній кімнаті виспівують. Тому, навіть коли я знаю, що голосна декламація віршів з «Антології Танської поезії» підніме мені настрій, я все-таки утримаюсь від свого бажання, побоюючись, що комусь заважатиму. І ви, панове, теж повинні якомога суворіше дотримуватися суспільної етики, особливо не допускати вчинків, які завдали б шкоди іншим людям...

Господар, уважно прислухаючись до лекції, на остан­ніх словах посміхнувся. Я мушу пояснити зміст цієї посмішки. Цинік прочитав би в ній елемент сарказму. Але господар не така зла людина, щоб насміхатися з по­дібних речей. Скоріше він людина з недорозвинутим ро­зумом. Чому ж все-таки він сміявся? Повірте, з радості. Йому здалося, що після такої проникливої настанови учні напевне перестануть обстрілювати його кулями «дум-дум» Тепер і голова не лисітиме; як не відразу, то хоч поступово затьмарення розуму теж пройде. Йому не доведеться класти мокрий рушник на голову і гріти­ся біля котацу, не доведеться сидіти на камені під дере­вом. Ось які думки зродили усмішку. Зовсім не дивно, що господар всерйоз сприйняв лекцію суспільної мора­лі, адже він щиро вірив, що і в нашому двадцятому сто­літті обов’язково сплачують борги.

Видно, минула година, і лекція етики скінчилася. В інших класах майже  водночас уроки теж дійшли до кін­ця. І тоді запакований у класах натовп із восьмисот чо­ловік з войовничими криками сипонув надвір. 3давало­ся, то бджоли покидають розбитий вулик. 3відусіль – з вікон, з дверей, з усіх отворів - линула наввипередки невгамовна, галаслива учнівська юрба. Отоді й почалася  велика подія.

Передусім почну з бойового порядку бджіл. Хто не вірить, що за такої війни буває диспозиція, той поми­ляється. Коли мова заходить про війну, люди звичайно пригадують битви на ріці Шахе, під Мукденом і Порт­-Артуром. А в пам’яті дикунів з поетичним способом мислення спливають тільки казкові події: як Ахіллес дряпався на мури Трої, волочучи за собою труп Гектора або як Чжан Фей[8] з князівства Янь з алебардою в ру­ках під Чанбаньцяо вистояв перед мільйонним військом Цао Цао. Кожен може згадувати, що йому заманеться, але думати, ніби всі битви схожі на ці - не годиться. Можливо, такі дурні війни вибухали в прадавні епохи, але тепер, у мирний час, та ще й у столиці Великої Японської імперії такі варварські побоїща - нездійснене чудо. Хоч би до яких заколотів доходило, а кінчаються вони щонайгірше спаленням поліцейських будок. Якщо подумати, то виходить, що війну між володарем «Лігви­ща сонного дракона» і вісьмомастами здорових хлопців «Ракуункану» треба віднести до найзвичайнісіньких  битв в історії Токіо. В «Цзо-чжуані»[9] розповідь про Яньлін­ський бій починається описом диспозиції ворога. Спо­конвіку знамениті літописці, як правило, дотримуються такого стилю. Тож не гріх, якщо почну з диспозиції бджіл. Яка ж вона? По той бік огорожі вишикувався колоною загін піхотинців. Видно, його завдання полягає в тому, щоб господаря заманити у прифронтову смугу. «Не здається?» - «Ні, ні!» - «Куди ж це годиться!»-  ­«Ніяк не виходить». - «Не здається?» - «Mусить здати­ся!» - «Ану, загавкай!» - «Гав-гав! Гав-гав-гав!» Потім загін дружно гаркнув бойовий клич. Праворуч, трохи віддалік від колони піхотинців, зайнявши вигідну пози­цію, на спортивному майданчику розмістилася артиле­рія. Один з офіцерів приготувався до пострілу в «Лігви­ще сонного дракона». Лице в лице з ним, на відстані п’яти-шести кенів стоїть ще один, позаду інший, облич­чям до нашого дому -і так цілий ряд, усі артилеристи. Хтось мені пояснював, що це тренування з бейсболу, а не приготування до війни. Я неосвічений кіт і про бейс­бол не маю жодного уявлення. Однак я чув, нібито його завезено з Америки і тепер він став популярним у всіх школах, за винятком хіба що початкової. Америка тіль­ки й вигадує усяку чудасію, тож будьмо їй вдячні за те, що навчила нас, японців, розваги, дошкульної для сусідів і цілковито схожої на артилерійську стрільбу. Цікаво, чи американці справді вважають бейсбол спортивною грою? Сумніваюся. Однак навіть гра в чистому  вигляді, якщо вона здатна залякати навколишнє насе­лення, може заступити артилерійський обстріл! На під­ставі власного досвіду я зробив висновок, що майстер­ною грою ворог досягає ефективності артилерійського удару. А назвати можна, як хочеш. Якщо одні люди під виглядом благодійництва чинять шахрайства, а інші ра­діють з потьмарення розуму, назвавши його натхненням, то чому не можна воювати, прикидаючись, що граєш у бейсбол? Мені колись розповідали про нього, але то, напевне, був звичайний бейсбол. А от зараз я розкажу про особливий бейсбол - його грають тоді, коли пот­рібна артилерія для обстрілу обложеної фортеці. Спо­чатку, я вас ознайомлю, як стріляють кулями «дум-дум». Один з артилеристів бере кулю у праву руку і жбурляє власникові копистки. Стороннім людям невідомо, з чого роблять кулі. Це круглий і твердий, як камінь, колобок, обтягнений шкірою. Як я вже згадував, куля вирива­ється з руки артилериста і летить, розтинаючи повіт­ря, а чоловік навпроти, змахнувши кописткою, силкується її відбити. Якщо він іноді схибить, куля пролітає мимо,  але здебільшого відскакує від копистки з гучним тріском. Удap виходить страшенний. Куля  легко мог­ла б розтрощити голову знервованому, хворому нетрав­ленням шлунка господареві. Тієї кількості артилеристів, яка  є, вистачає для бою, а ще ж навколо юрмляться роз­зяви і солдати підкріплення. Як тільки копистка влучає у  колобок, розлягається плескіт долонь, крик: «Ура! Уpa!», «Ага, попав!», «Досить з вас чи, може, ще дати?», «Страшно? », «3даєтесь? » Це ще нічого,  а тож за кожним третім разом відбита куля влітає в «Лігвище сонного дракона». Якби вона не залітала, мети нападу не було б досягнуто. В наш час кулі «дум-дум» виготовляють повсюди, але коштують вони дopогo. А тому покладатись на безперебійне постачання навіть під час війни не доводиться. В середньому на батарею припадає одна-­дві кулі. 3а кожним ударом втрачати дорогоцінну кулю не годиться. Тому створено відділення підбирачів, які розшукують загублені кулі. Легко знайти кулю, якщо вона впала на рівне місце, а як закотилася в траву або на чужий двір, то біда. Отож, уникаючи непотрібної ви­трати енергії; артилеристи, як правило, закидають кулі туди, де їх легко відшукати. Але цього разу все було навпаки. Метою була не гра, а війна, й артилеристи нав­мисне шпурляли кулі в наш двір. А коли вже кулі па­дали на наш двір, то хоч-не-хоч треба переступати кор­дон. Найпростіше - перескочити через огорожу. Якщо при цьому зчинити шум, то господар неодмінно розлю­титься. Бо інакше йому довелося б скинути шолом і під­няти руки вгору. І від надмірної тривоги голова його полисіє.

 Куля, щойно випущена ворожою армією, безпомильно пролетіла над огорожею, збила листя павлоній і влу­чила у другий оборонний вал нашого замку - веранду. Щось затріщало. Перший закон Ньютона стверд­жує: «Якщо на тіло не діє сила, воно не змінює своєї швидкості і рухається по прямій лінії». Якби рух кулі підлягав цьому закону, то голову господаря спіткала б та caма доля, що й Есхілову. Але, на щастя, водночас з першим Ньютон встановив другий закон. Господар уникнув небезпеки і врятувався від смерті. Другий закон механіки стверджує: «Зміна руху прямо пропорційна прикладеній силі і спрямована вздовж неї». Не знаю, що мав на увазі Ньютон, але, напевне, тільки завдяки йому куля «дум-дум» не пройшла через бамбукову ширму на веранді, не прорвала сьодзі й не розтрощила господаревої голови. За мить, як я і сподівався, супро­тивник вдерся на наш двір і давай, перемовляючись, пе­рекидати кийками бамбукове листя: «Tут?» - «Мабуть, лівіше» Увігнавшись на нашу територію в пошуках кулі, вороги завжди надто голосно кричать. Якби вони забралися у двір, без галасу підібрали кулю, то їхня найголовніша ціль не була б досягнута. Ясна річ, вони дорожать кулею, але важливіше - допекти господареві. Цього разу вони здалека помітили, куди залетіла куля. Чули, як вона влучила в бамбукову ширму на веран­ді. Догадувалися, куди вона впала. Отож, якби вони хотіли нишком її підібрати, то це їм легко вдалося б зробити. За означенням Лейбніца, простір – порядок можливого співіснування явищ. Букви в алфавіті розмі­щені в певному порядку. Під вербою обов’язково водять­ся в’юни. Місяць завжди супроводжує кажанів. Не знаю, чи бейсбольний м’яч пасує до огорожі, але для тих, хто щодня закидає його у чужий двір, таке співіснування подій стає звичним. Тому вороги мали б знайти кулю за одну мить. Але вони галасують - значить, провоку­ють господаря на двобій. За таких обставин навіть нері­шучий господар мусив прийняти виклик на бій. Ще не­давно, слухаючи лекцію з етики, він посміхався, а ось тепер, як несамовитий, вискочив надвір, і за мить узяв у полон одного ворога. Як для господаря, то це великий успіх, хоча полонений виявився хлопчиськом років чо­тирнадцяти. Вусатому господареві такий ворог не під­ ходить. Але господар, видно, і цим задовольнився. По­тяг його до веранди добиватися вибачення. Тут го­диться кілька слів сказати про тактику ворога. З учо­рашнього грізного вигляду господаря ворог  здогадався, що господар обов’язково виступить на бій, і справа кеп­сько закінчиться, якщо він заскочить на гарячому яко­го-небудь неповороткого здорованя. Найліпший спосіб уникнути небезпеки - це послати на розшуки м’яча хлопчиська з першого чи другого класу. Навіть якщо господар його вловить і вичитає мораль, честі «Ракуун­кану» не буде завдано шкоди. Навпаки, осоромиться сам господар, по-дитинячому зчепившись з хлопчаком. Ось так міркував ворог. І цілком слушно, як усяка нормаль­на людина. Тільки от ворог забув узяти до уваги, що має справу з незвичайною .людиною. Якби в господаря вистачало здорового глузду, він і вчора не вискочив би надвір. Затьмарення розуму підносить нормальних лю­дей до рівня незвичайних, а в людей із здоровим глуз­дом відбирає тяму. Не варто гордитися потьмаренням розуму, коли ще можеш відрізнити жінку від дитини, а рикшу від погонича. Вам не попасти в товариство лю­бителів затьмареного розуму, коли не здогадаєтеся, як спіймати в заручники якогось там учня пер­шого класу гімназії. Жаль полоненого. Він, рядовий сол­дат - підбирач м’ячів, - виконавши наказ старшокласників, не встиг перебратися через огорожу, як, на лихо, божевільний ворожий генерал, переслідуваний генієм затьмареного розуму, схопив його і потяг додому. Коли вже таке сталося, вороги не могли спокійно дивитися, як над їхнім спільником чинять наругу. Наввипередки кинулись вони у двір - хто через паркан, хто через хвірт­ку - і вишикувалися перед господарем цілою дюжиною. Майже всі були без піджаків і жилеток. Одні в білих сорочках з закасаними рукавами - вони стояли, згор­нувши руки на грудях. Іншим тільки для годиться прана-перепрана фланель закривала плечі. Я придивився­ - ось і жевжики у парусинових сорочках з чорною обля­мівкою і чорними ієрогліфами, вишитими на грудях. Кожен скидався на хороброго полководця, здатного стримати й тисячне військо. Їхні тугі м’язи під засмаглою шкірою так і промовляли: «Ми тільки вчора при­були з Сасаями[10], що в провінції Тамба». Шкода, що та­ких хлопців посилають у школу. Якби вони стали ри­балками або моряками, напевне, більша користь була б державі. Усі, наче змовившись, босі, в закачаних шта­нях, вони, здавалось, прибігли гасити пожежу. Вони сто­яли перед господарем мовчки, ніби води у рот набрали. Господар теж ні пари з уст. Якийсь час лютими погля­дами вони вивчали одне одного.

- Ви хто, злодії? - почав допит господар. У ньому, як у казані кипіло. Гнів, вириваючись назовні полум’ям, роздував ніздрі. Напевне, машкару лева скопійовано з розлюченого людського обличчя. А то вона не була б такою страшною.

- Ні, ми не злодії. Ми учні «Ракуункану».

- Ач, ще й бреше! Учні гімназії без дозволу не вди­раються на чуже подвір’я.

   - Але ж погляньте, на наших кашкетах значок гім­назії.

   - Напевне, фальшивий. Якщо ви учні  «Paкуукану», то чого вдираєтеся до мене?

- М’яч сюди залетів.

- Навіщо його сюди закинули?

- Він сам залетів.

- От нахаби!

- Пробачте нам, віднині будемо обережніші.

- Хіба я можу так .легко простити зайдам, що вдер­лися у мій двір?

- Але ж ми учні «Paкуункану»...

- Якого класу?

- Третього.

- Справді?

    - Ага.

   Господар обернувся і гукнув: «Іди-но сюди!» Фусума відсунулась і показалося обличчя служниці.

- Поклич з гімназії кого-небудь.

- Кого?

- Все одно кого. Мерщій!

- Гаразд, - відповіла служниця.

   Але видовище у дворі було настільки чудернацьке, доручення незрозуміле, а перебіг події такий безглуздий, що вона застигла в нерішучості і тільки посміхалася. Господар, видно, думав, що провадить велику битву. Йому здавалося, що виявляє свої запаморочливі здіб­ності. Однак, замість тягти руку за господарем, служ­ниця не тільки не поставилась серйозно до обстановки, а навіть посміхалася, слухаючи його наказ. Хоч-не-хоч довелось господареві дедалі більше навісніти.

- Що, не розумієш? Будь-кого поклич. Директора, його заступника, секретаря...    ­

- Пана директора?...

Служниця знала тільки слово «директор».

- Я ж  тобі кажу: директора, його заступника, секре­таря. Не розумієш?

    - А як нікого не буде, то сторожа можна?

   - Яка  ти дурна! Що в цьому сторож розуміє?

Тепер і служниця, видно, збагнула, що нікуди дітися, сказала «гаразд» і пішла. Але суті доручення, видимо, так і не второпала. Я вже було захвилювався: а що, коли служниця приведе сторожа? - як несподівано у двір з вулиці зайшов уже знайомий вам учитель етики. Виждавши, поки гість наблизиться, господар одразу взявся до переговорів.

- Щойно ці люди вдерлися в мою садибу, - почав він на взірець стародавнього васала, а потім трохи іро­нічно додав: - Це справді ваші учні?

Учитель етики, не виказуючи особливого подиву, спокійно перебіг очима по шерезі відчайдухів, потім звер­нув погляд па господаря і сказав:

- Справді, це учні нашої школи. Тепер щодня наставлятиму  їх на розум, щоб більше такого не пов­торювали... Мені вельми неприємно... Чого ви лазите че­рез паркан?

Учні на те й учні, щоб не перечити учителеві етики жодним словом. Вони похнюплено стояли, як захоплене снігом стадо овець.

- Нічого не вдієш, як у двір м’яч залетить. Коли вже я живу поблизу гімназії, цього не минути. Однак... Вони таку бучу збивають. Якби вони тихенько, щоб я не чув, залазили та підбирали, що їм треба, я б ще терпів...

- Маєте рацію. Я їм добре вичитаю. Але ж самі ба­чите, їх стільки... Чуєте, як м’яч упаде в цей двір, заходьте через хвіртку, попросіть дозволу, а тоді вже шу­кайте. 3розуміли?... Що  й казати, школа велика, клопоту з дітьми не збудешся. Але ж спорт входить у систему виховання, тож забороняти спортивні ігри ми не маємо права.  Я розумію, вони завдають вам багато мороки. Але, прошу вас, будьте до них поблажливі. А я зі свого боку постараюсь, щоб у майбутньому вони заходили у двір з вулиці й просили дозволу на пошуки м’яча.

- Як так, то домовились. Тепер можете закидати м’яч скільки завгодно. Тільки заходьте у  двір через ворота і просіть дозволу. Будь ласка, забирайте своїх учнів. І пробачте, що потурбував.

Як завжди, господар почав за здоров’я, а зійшов на упокій. Учитель етики забрав своїх вихованців і повів через хвіртку до школи. На цьому скінчилась так зва­на велика подія. Як хтось сміятиметься, - мовляв,  що то за велика подія? - нехай сміється на здоров’я. Про­сто для нього це незначна подія. Я ж розповів про ве­лику подію з життя мого господаря, а не того жарту­на. Можливо, дехто поспішить зневажливо порівняти гос­подаря із стрілою - спочатку вона мчить, як навіжена, а в кінці безсило плюхкається на землю. Але я хотів би підкреслити, що саме в цьому полягає особливість мого господаря. Запам’ятайте, що саме завдяки цій особливості господар став персонажем гумористичної книжки. Можуть сказати: з чотирнадцятилітнім хлопчаком зчепитись - дурнем зробитись. Згоден. Господар­ - дурень! Саме тому Оматі Кейґецу зауважив, що мій гос­подар ще не вийшов з дитячого віку.

Розповівши про малу подію, упоравшись з описом ве­ликої, я маю намір довершити книжку змалюванням пригоди, що сталася після великої події. Можливо, дея­кі читачі подумають, що я списую все, що наверзеться на голову. І дарма, адже я не такий нерозважний кіт, як їм здається. Кожне моє слово, кожне речення не тільки вміщають у собі великі філософські принципи всесвіту, але, злучені у нерозривну послідовність, якнай­доречніше доповнюють і роз’яснюють одне одного. Зміст моєї проповіді не дійде до вас, якщо будете легковажи­ти нею, а як читатимете неуважно - лежачи або п’яте через десяте, - то взагалі мене образите. Кажуть, Лю Цзунюань[11]  перед читанням творів Хань Туйчжі вмивав руки трояндовою водою. Я ж вдовольняюся найпро­стішою повагою - нехай кожен купить часопис з моїм твором за свої гроші, а не за позичені в товариша. Далі я розповідатиму про те, що сам називаю відгомоном по­дій, але ви страшно пожалкуєте, якщо вирішите, що про відгомін не варто читати, бо то, мовляв, нецікаво. Обов’язково дочитайте уважно до кінця.

Наступного дня з наміром прогулятися я вийшов за ворота. І тут я одразу помітив, що на розі завулка сто­їть пан Канеда і про щось балакає з Судзукі То-саном. Вони здибалися якраз тоді, коли Канеда-кун їхав додо­му на рикші, а Судзукі-кун вертався, не заставши його вдома. Останнім часом і в домі Канеди не відбувалося нічого цікавого, і тому я туди нечасто показувався, однак цього разу знову побачити Канеду було чомусь при­ємно. Судзукі я теж давно не стрічав, тож вважав за честь для себе хоч здалеку помилуватися його подобою. 3 такими думками я неквапливо підійшов до них і за­чув, про що вони говорили. Це не моя вина. Вони самі винні, що говорили. Якщо Канеда-кун такий сум­лінний, що оточив мого господаря увагою своїх шпигу­нів, то чого ж йому сердитися, коли я ненароком під­слухаю його розмову? А як .розсердиться, значить не має анінайменшого уявлення про справедливість. Так чи інакше, а я слухав їхню розмову. І не тому, що хотів слухати. Навпаки, я не хотів, та  слова самі лізли у вуха.

   - Я щойно заходив до вас. Приємно, що все-таки ми зустрілися, - і То-сан уклонився.

- Угу. Он як. Я давно тебе не бачив і, правду кажу­чи, теж хотів з тобою поговорити. Як добре, що ти наві­дався.

   - Я теж радий вас бачити. Маєте якусь справу до мене?

   - Та ні, нічого особливого. Звичайно, нічого важли­вого, але тільки тобі під силу це зробити.

- Як тільки зможу, все зроблю. А яка справа?

   - Так-так... - роздумував Канеда.

- Може, вам зручніше, щоб я прийшов іншим разом? Скажіть, коли.

   - Знаєш, це не така важлива справа... Зрештою, якщо ти згоден, то ось що я тебе попрошу.

   - Будь ласка, не церемоньтеся...

   - Той дивак, ну, твій давній приятель... Кусямі чи як там його...

   - Ну-ну, що ж такого накоїв Кусямі?

   - Нічого. Але я досі без огиди не можу згадати того випадку...

- Цілком справедливо. Все через те, що Кусямі страх який пихатий... Йому слід би знати своє місце. А то ж думає, що світ - його царство!

     - Отож-то. От нахаба!  Патякає, що, мовляв, перед грішми голови не схилить, що ділові люди і те і се... Я йому покажу, на що здатна ділова людина! Я вже давно підставляю йому ногу, але він не здається. Страшно впертий суб'єкт!            

     - Не має жодного уявлення про вигоду, тому так не­розважно комизиться. Він завжди був такий. Пропаща людина! Ані крихти не розуміє, що йому на користь, а що зашкодить.

   - Ха-ха-ха. Чого я тільки не перепробував? Нарешті вдався до гімназистів.

   - Чудова думка! Що-небудь вийшло? Здається, цього разу досадив. Незабаром капіту­лює.

    - Прекрасно! Хоч би скільки він пручався, все мар­но - один у полі не  воїн.

- Атож. Один нічого не вдіє. Певне, зараз лікті ку­сає. Може б, ти зайшов до нього та розвідав, який у нього настрій.

   - Он що! Нема нічого простішого. Зараз же піду. А як буду вертатися, розкажу, що бачив. От цікаво поглянути, як цей упертюх скис!

- Ну гаразд, заходь, як вертатимешся. Буду чекати.

-  Тим часом бувайте.

    О, знову підступи! Влада ділків таки безмежна. Дове­сти мого пасивного, як камінь, господаря до запаморо­чення, замучити його так, щоб голова полисіла і на ній не могла муха втриматися, напустити на його голову біду, яка спіткала Есхіла. ,- усе в руках багачів. Я не  знаю, яка сила обертає землю навколо осі, але певен, що у світі порядкує золото. Ніхто, крім ділків, не збаг­нув його сили, ніхто, крім них, не розпоряджається його могутністю, як заманеться. Саме діловим людям завдя­чуємо тим, що сонце безперешкодно з’являється на сході й щасливо заходить.                                    

 Хоч я виховувався  у домі пришелепуватого бідо­лахи-вчителя, але й мені не вадить знати, яке то щастя, що на світі є ділові люди. Цього разу, сподіваюсь, навіть моєму нетямущому господареві проясниться в го­лові. Бо якщо він не позбудеться своєї тупості, то лиха наживе. Завдасть непоправної шкоди своєму дорогоцін­ному здоров’ю. Хотів би я знати, що він скаже, як зу­стрінеться з Судзукі-куном. З його розмови відразу стане ясно, зійшло на нього прозріння чн ні. Треба квапи­тись. Хоч я й кіт, а про господаря турбуюся. І я попе­ред Судзукі-куна майнув додому.

   Судзукі-кун - хитрюга. Про Канеду жодним словом не прохопився, а завів невинну світську балачку.

   - Ти чогось змарнів. Що сталося?

   - Нічого особливого.  .

- Ти ж зовсім блідий. Тобі слід піклуватися про себе. До того ж погода зараз погана.  Вночі спокійно спиш?

    - Ага.

- Може, тебе щось гризе? Розкажи по правді,- як буду в змозі, зараджу твоїй біді.

- З якої це речі має мене щось гризти?

   - Ну, що ж, чудово, якщо все гаразд. Гризота, бач, дуже шкодить. У цьому світі краще жити весело, з усміхом. А ти якийсь надто похмурий.

   - Сміх також шкодить. Траплялося, що від нестримного сміху люди вмирали.

   - Бреши, бреши! Адже недарма кажуть: хто сміється, до того щастя приходить.

   - А от у Стародавній Греції жив філософ на ім’я Хрисіп. Ти його, мабуть, не знаєш?

   - Не знаю. Так що з ним сталося?

   - Помер від  надмірного сміху.

   - Ото дивовижа! Зрештою, то було в давнину...

- В давнину чи тепер - яка  різниця? Побачив, як віслюк їсть інжир із срібної чашки, і йому стало сміш­но. Він так розреготався, що вже не зміг угамуватися. Так і помер бідолаха від сміху.

   - Ха-ха-ха, навіщо сміятися безперестанку? Посміявся трохи і перестань. Тоді  й настрій буде гарний.

Поки Судзукі-кун отак рознюхував душевний стан гос­подаря, з гуркотом розчинилися ворота. Я подумав, що то гість, але помилився.

- Дозвольте забрати м’яч з вашого двору.

  Служниця відповіла з кухні: «Будь ласка». Гімназист побіг на задвір’я. Судзукі-кун здивовано спитав:

- Що трапилося?

- Сусіди-гімназисти закинули у двір м’яча.

- Сусіди-гімназисти? Ти маєш таких сусідів?

- Поряд гімназія «Ракуункан».

- Гімназія? Он як! Напевне, галасують?

  - І ти ще питаєш! Я працювати як слід не можу. Бувши міністром освіти, я б наказав закрити таку школу.

- Ха-ха-ха, я бачу, ти сердитий! Що, допікають?

-  Ще б пак. З ранку до вечора.

- Якщо вони не дають тобі жити, то чом би тобі не переїхати на іншу квартиру?

   - Як це так - переїхати? Вибачте, нічого в них не вийде.

   - Ти хоч на мене не сердься. Куди тобі з ними тягатися. Це ж діти. Плюнь на них і все буде гаразд.

   - Тобі, може, й буде гаразд, але не мені. Вчора я викликав учителя і мав з ним розмову.

- Цікаво. Напевне, він злякався!

- Ага.

Ворота знову розчинилися.

- Дозвольте забрати м’яч, він залетів у ваш двір.

-  Ого, як часто ходять! Знову по м’яч.

- Ага. Ми домовились, що вони будуть заходити через ворота.

- Ось у чому справа... Тепер зрозуміло.

- Що зрозуміло?

- Ну... Чому приходять.

- Сьогодні вже шістнадцятий раз.

- Тобі, мабуть, обридло? А чи  не краще зробити так, щоб вони не приходили?

     - Як це так - щоб не приходили? Тут  нічого не вдієш, усе одно докучатимуть.

- Нехай буде по-твоєму. Годі про це. Але чого ти такий впертий? У цьому світі вигідніше бути гладеньким, без гострих кутів. Круглий предмет легко котиться, а вугластий оббиває собі боки. Не один ти живеш на світі. Не думай, що до тебе всі будуть пристосовуватися. Отак! А як будеш мірятися силою з тими, у кого є гроші, тільки собі нашкодиш. Тільки нерви попсуєш і здоров’я згубиш. І ніхто тебе за це не похвалить, слова доброго не скаже. Що ти багачеві зробиш? Він сидить собі й наказує - роби це, роби те. Кожен знає, що один у полі не воїн. Звісно, впертість - похвальна річ, але ти пере­гнув і вона заважає тобі працювати вдома, завдає кло­поту на роботі. Одне слово, ти нічого не доб’єшся, крім  неприємностей.

   - Пробачте, будь ласка. На задвір’я залетів м’яч, дозвольте підібрати.

   - Бач, знову прийшли, - засміявся Судзукі-кун.

   - От невиховані! - сказав господар і почервонів як рак...

Судзукі-кун, вирішивши, що загалом візит удався, попрощався і пішов додому. Натомість завітав Амакі-сенсей. Взагалі, можна нарахувати небагато прикладів, ко­ли людина признавалася, що в неї затьмарення розуму. Але якщо вже вона помічала, що з головою щось негаразд, то затьмарення розуму наче й не було. Потьмарення розуму в господаря досягло апогею під час учо­рашньої великої події. Переговори сяк-так дійшли до кінця, хоча велися по-чудернацькому, і того ж дня, вве­чері, зачинившись у кабінеті, господар наполегливо ду­мав, думав і відкрив, що відбувається щось дивне. Од­ного він не міг збагнути: з ким відбувається - з учня­ми «Ракуункану» чи з ним самим, але твердо знав, що таки відбувається щось дивне. Господар відкрив, що, живучи поряд з гімназією, він цілісінький рік псує собі нерви. Ось що йому здалося дивним. Якщо так, то тре­ба щось робити. Але що? Залишилося одне: ліквідувати джерело         роздратування  хабарем  -  ліками, які при­писав лікар. Дійшовши такого висновку, господар заба­жав показатися своєму постійному лікареві, Амакі-сен­сею. Розумно чи ні він зробив - це інше питання, але в усякому разі треба визнати, що господар виявив по­хвальну силу волі й обізнаність, помітивши у себе затьмарення розуму. Як завжди спокійно Амакі-сенсей спи­тав: «Ну, як себе почуваєте?» Здебільшого лікарі почи­нають розмову таким запитанням. Я не довірився б ліка­реві, який не спитав мене: «Ну, як себе почуваєте?»

- Кепсько, сенсей.

- Невже?

- Скажіть, ваші ліки коли-небудь помагають?

Амакі-сенсей здивувався, але, будучи лагідної вдачі, спокійно відповів:

- Завжди, помагають.

- Як же це так, що моєму шлунку не краще? Я ж стільки ліків випив.

    - Не може такого бути.

    - Не може бути? Значить, ви гадаєте, що мені стало трохи краще?

    - Неможливо швидко видужати. Потрібен час. Ліки   діють поступово. Сьогодні вам краще, ніж учора.

    - Невже?

    - Ви все ще нервуєтеся?

    - Авжеж, навіть уві сні.

- Вам треба зайнятися спортом.

 - Як захоплюся спортом, ще більше буду нервува­тися.

     Видно, така відповідь збила Aмакі-сенсея з пантелику.

    - Дайте я вас огляну, - сказав він і взявся оглядати. Після огляду господар ураз вигукнув:                   -    Послухайте, сенсей, я недавно прочитав книжку про гіпноз. Там написано, що гіпнозом можна лікувати нечистих на руку та інші хвороби. Це правда?

- Так, є такий метод  лікування.

- А його тепер застосовують?

- Еге ж.

- А гіпнотизувати важко?

- Зовсім ні. Я сам його часто застосовую.

- Ви теж умієте?

   - Так. Можемо спробувати. В принципі кожну людину можна загіпнотизувати. Якщо хочете, я вас загіпнотизую.

   - Цікаво. Спробуйте. Я давно про це мріяв. А рап­том я не зможу прокинутися?

   - Не журіться. Ну  що, почнемо?

   Згоди було досягнуто, і господар зважився випробу­вати на собі гіпноз. Я ще ні разу не бачив, як гіпно­тизують, а тому з радістю стежив за перебігом подій з кутка вітальні. Лікар почав з очей: взявся гладити господареві повіки зверху вниз. Він не переставав глади­ти навіть тоді, коли господар заплющив очі. За якийсь час Амакі-сенсей запитав:

- Вам хочеться спати, коли я гладжу повіки?

- Авжеж, хочеться, - відповів господар.

Лікар і далі  гладив повіки, проказуючи:

- Вам дедалі більше хочеться спати, чи  не так?

   Господар мовчав. Напевне, він хотів відчути те, що йому навіював лікар. Так минуло кілька хвилин.

   Нарешті Амакі-сенсей оголосив:

   - Тепер ваші очі не розплющаться.

   Ой  лишенько! Мій господар осліп!

-Невже  не розплющаться?

- Вже ні.

Якусь хвилину господар сидів мовчки з заплющени­ми очима. Я був твердо повірив, що господар таки  осліп. Згодом лікар наказав:

   - Спробуйте розплющити очі, якщо зможете. Я пе­вен, що вам не вдасться цього зробити.

   - Невже? - мовив господар і ту ж мить його очі розплющилися. - Не вийшло, га? - сказав він глузливо.

   Амакі-сенсей  і собі засміявся:

   - Еге, не вийшло!

    Сеанс гіпнозу не вдався й Амакі-сенсей пішов додому. Потім з’явився... Ніколи в господаря не було стільки гостей. У нього таке мале коло знайомих, що поява ве­личезної кількості гостей може здатися неймовірною. А однак це правда. Отож з’явився ще один гість, цього разу рідкісний. Я оповідаю про нього не тому, що він рідкісний. Як уже мовилось, я описую відгомін великої події. А той гість конче потрібен мені для цього опису. Не знаю, як його звуть. Можу тільки сказати, що то був чоловік років сорока, з продовгуватим обличчям і цапиною борідкою. На відміну від Мейтея-мистецтво­знавця я називатиму його філософом. Ви можете запитати, чому саме .філософом? Не тому, що той гість рек­ламував себе, як Мейтей, а через те, що під час розмо­ви з господарем видався мені філософом. Напевне, він був господаревим однокурсником, - в їхньому поводженні відчувалася приязнь і щирість.

- Що, Мейтей? Легковажний тип... Вештається усю­ди, як розкисле у ставку тістечко. Недавно трапилась з ним ось яка пригода. Проходив він з приятелем мимо воріт якогось аристократа, цілком йому незнайомого, та й каже: «Слухай, ходімо на чашку чаю». І що ти ду­маєш - сам зайшов і приятеля затягнув. Ти бачив та­кого нахабу!...

- А що далі?

    - Про це я й не пробував запитати... От химерник! До того ж вдатний. А зате як розкисле у воді тістечко. Здорового глузду в голові ні крихти. Що, Судзукі? Він до тебе заходить? Он як! Ну, той на розум небагатий, але спритний, гав не ловить. Тільки такі й носять золоті годинники. Правда, він душею мілкий, спокою ні­коли не має. Торочить про дипломатію, тактовність, а сам і не нюхав, що воно таке. Якщо Мейтей - роз­кисле тістечко, то Судзукі - драглі, слизький і якийсь непевний.

Влучні порівняння викликали в господаря таке захоп­лення, що вперше за довгий час він зареготав.

- Ну  гаразд, а ти хто?

- Я? Питаєш, хто я? Ну, я - начебто батат. Вели­кий виріс, але все одно в землі сиджу.

   - Просто заздрю тобі. Ти завжди такий спокійний, врівноважений. Легко живеш.

   - Що? Як усі люди. Заздрити мені нічого. Можу похвалитися хіба що одним: я нікому не заздрю.

   - В якому стані твої фінанси?

   - Все в тому ж. То гроші є, то нема. Хвалити Бога,не голодую. Тому й не журюся.

   - А от мене переслідують неприємності. Нерви зіпсовані, далі нікуди. Всюди самі клопоти.

- Клопіт теж непогана річ. Бо як клопіт минає, на деякий час приходить добрий настрій. Люди на світі різ­ні, і хоч як силкуйся, а переробити їх на свій копил не зможеш. Правда, хасі всі держать однаково, інакше бу­ло б незручно їсти. Що ж до хліба, то найкраще, коли кожен різатиме його по-своєму. Кімоно, пошите вправ­ним кравцем, відразу добре прилягає до тіла. А от якщо шив поганий майстер, то хоч-не-хоч, а звикай. І таки звикнеш. Бо у світі хитро заведено: як носитимеш нев­дало зшите кімоно, то з часом воно припасується, наче європейський костюм. Якщо тебе породили на світ за­можні батьки таким, щоб ти відповідав вимогам часу,­ значить, ти щасливець. Ну, а якщо тебе не доробили, то залишається терпіти або пристосовуватися до життя. Іншої ради немає.

- До цього я незугарний: ніколи б не пристосувався.

   - Як силоміць надягнеш піджака, шви розпорюють­ся. Так і життя іноді дає тріщину. Люди сваряться, беш­кетують, вкорочують собі віку. А ти лиш нарікаєш на долю, до самогубства чи до бійки ще не дійшов. Вихо­дить, пристосувався.

    - Та де там! Я ж цілими  днями воюю. Хай у мене нема супротивника, - але ж я лютую, значить,  воюю.

    - А  й справді, сам із собою воюєш! Кумедно. Гляди, не здавайся.

      - Мені ж воно остобісіло!

      - Тоді перестань.

- Ти ж сам добре знаєш, що не легко володіти собою.

- А, власне, чим ти невдоволений?

     Тут господар виклав перед філософом усі свої непри­ємності, починаючи від історії з гімназистами і кінчаючи борсуком з Імадо, Пінске й Кісяґо. Пан філософ мовчки слухав, слухав, а тоді розтулив рота і взявся повчати господаря:

- Не зважай на те, що кажуть якісь там Пінске чи Кісяґо. Це ж дурниця. І гімназисти не варті того, щоб на них звертати увагу. Що, вони тобі заважають? Не думай, що переговорами чи навіть сваркою ти чогось доб’єшся. Вони все одно будуть тобі перешкоджати. Я думаю, що в таких питаннях стародавні японці були на­багато розумніші за європейців. Останнім часом актив­ність європейців здобула широку популярність. Але ж не слід забувати, що в неї є величезна вада. По-перше, активність не має межі. Хоч би як активно ти діяв, а все одно не зазнаєш задоволення, не досягнеш доскона­лості. Он бачиш кипариси. Вони тобі стоять на заваді,  ти їх зрубуєш. Ну й що? Тепер тобі обрій заступає пансіон. Ти завалюєш пансіон, а тебе вже дратує будинок за ним. І так без кінця. Ось у тому й полягає європей­ський метод. Ні Наполеон, ні Олександр Македонський не дістали задоволення від своїх перемог. Мені людина не сподобалася - я з нею побився. Вона не здається­ я потяг її у суд. Процес виграв, а думаєш, заспокоївся? Де там! Того душевного спокою до смерті шукатимеш і не знайдеш. Не сподобався абсолютизм, перейдемо до парламентського устрою. Парламент обрид, захотілося чогось іншого. Ріка дибки стала, а ми її мостом осідлаємо. Гора муляє очі, тунель прорубаємо. Сполучення нікудишнє - давай прокладати залізниці! Але повік не вдовольнишся так. Хіба люди мають право сподіватися, що активність поможе їм досягти бажаної мети? Анітрохи. Ніхто, мабуть, не заперечуватиме, що західна культура - це культура людей активних, заповзятли­вих. Та водночас це культура людей, які не зазнали за­доволення, культура, в основі якої ідея перебудови нав­колишнього середовища. На противагу європейській, японська культура не ставить собі за мету змінювати навколишній світ. Це її головний принцип. Європейці невдоволені стосунками, які встановилися між батьками і дітьми, вони намагаються їх поліпшити. Але це не приносить їм задоволення. Ми ж вважаємо, що існуючі відносини між батьками і дітьми непорушні, й почуває­мо себе на вершині блаженства. Те саме можна сказати про стосунки між жінкою і чоловіком, між володарем і підлеглими, між самураями і городянами. Зрештою, і природу ми оцінюємо такою ж міркою. Якщо нам гора перепинає дорогу в сусідню країну, ми її не руйнуємо. Навпаки, ми шукаємо способу обійтися без сусідньої країни. Таким чином ми виховуємо у собі вміння зазна­вати вдоволення, не руйнуючи гори. До речі, зверни ува­гу, що й дзен-буддисти, і конфуціанці у своїх діях, по суті, теж опираються на подібний принцип. Хоч би яким ти був могутнім і розумним, а світу не переробиш на свій копил, сонця не зупиниш, а води ріки Камоґава не повернеш назад. Лише над собою ти маєш владу. Якщо духовно загартуєшся, навчишся вгамовувати почуття, то ні бешкетування учнів, ні навіть борсук з Імадо не виведе тебе з рівноваги. А .якщо якомусь там Пінске закортить побазікати, то для твого душевного спокою буде достатньо назвати його неприторенним дурнем. Розповідають, начебто в давнину бонза, над яким завис меч, пожартував: «Весняний вітер перетинає блискав­ку» чи щось подібне. Ось яких вершин досягає лю­дина самовдосконаленням душі! Досконалість - у па­сивності! Я не хочу категорично заявляти, але мені зда­ється, що помиляються ті, хто вихваляє європейську ак­тивність. Приміром, тобі не поможе ніяка активність, все одно гімназисти не перестануть з тебе глузувати. Становище змінилося б хіба що тоді, якби ти мав силу закрити гімназію або ж якби друга сторона поскаржи­лася на тебе поліції. А так, хоч би скільки ти виступав зі своєю активністю, тебе жде тільки невдача. Щоб ак­тивність принесла бажані плоди, потрібні гроші. І знову ми  стикаємося з тим, що один у полі не воїн. Іншими словами, тобі доведеться схилити голову перед багатія­ми. Доведеться просити вибачення у хлопчаків, тому що їх більшість. Твоя біда в тому, що ти злидар і затіяв бійку одии проти багачів і юрби. Зрозумів?

 Господар вислухав мовчки й не відповів, дійшло до нього чи ні. Коли ж рідкісний гість подався додому, господар зачинився у кабінеті й поринув у роздуми.

 Судзукі-сан переконував господаря, що треба скори­тися грошам і юрбі. Амакі-сенсей хотів заспокоїти йому нерви гіпнозом. А рідкісний гість радив досягти спокою, загартовуючи душу пасивністю. З власної волі господар може вибрати будь-який з цих шляхів. Ясно одне: так далі жити не годиться.

 


 

[1] Тут  суфікс  «тян»   має  не пестливий, а зневажливий зміст.

[2] Дзорі – солом’яні сандалії.

[3] Нюйва – китайська богиня; за міфом, вона лагодила  розбите небесне склепіння.

[4] Гелен (129-199) – особистий лікар римського імператора Марка Авеля; Парацельс (1493-1541) – німецький натурфілософ; Бянь Цяо (? - ?)  - знаменитий  лікар епохи Воюючих царств у Китаї ( 403-221 рр. до н.е.).

[5] Камонамбан -  локшина з качиним м’ясом і  цибулею.

[6] Суґамо – лікарня для душевнохворих у Токіо.

[7] Перефразоване речення з конфуціанського трактату  «Луньюй».

[8] Чжан Фей – один з героїв китайської повісті  XIV століття   «Три царства».

[9] « Цзо-чжуань» - китайський літопис  V-IV ст.. джо н.е.

[10] Сасаяма – гірська курортна місцевість.

[11] Лю Цзунюань (773-819), Хань Туйчжі (768-814) – відомі китайські літератори часів Танської династії (618-907)

 

Повернутись на початок сторінки


     

На головну ] Нагору ]

Locations of visitors to this page

 


 


Забороняється відтворення будь-якої інформації з цього сайту, текстової чи графічної!

Запитання та зауваження з питань оформлення та змісту сайту надсилати на адресу: japan4you@ukr.net.

Copyright © 2005-2013 Фонд "Мрії здійснюються". No reproduction or republication without written permission.

 

  Останнє оновлення: 23.01.2013