Україна-Японія:

"Японські новини" в культурному просторі України.

А також "українські новини" в культурному просторі Японії

     
     
 

На головну Нагору Напишіть нам! Мапа сайту Пошук Лінки Гостьова

Розділ VІІ

Розділ  І Розділ ІІ Розділ ІІІ Розділ ІV Розділ V Розділ VІ Розділ VІІ Розділ VІІІ Розділ ІX Розділ X Розділ XІ

 

Нацуме Сосекі

ВАШ ПОКІРНИЙ СЛУГА КІТ

Перекладено за виданням:

Natsume Sōseki. Wagahai wa neko de aru

Tokyo: Shinchosha, 1970

Переклав з японської

Іван Дзюб

 

 

© І.П. Дзюб, переклад українською, 1973

Free downloading only for individual use

Японський оригінал можна знайти на веб-сайті: www.aozora.gr.jp

Розділ VІІ

 

Останнім часом я захопився спортом. Якщо люди глузуватимуть, мовляв, нічого кіт у цьому не тямить, відповім: «А чи  ж давно ви самі не знали, що воно за штука той спорт і найвищим покликанням у житті вважали - їсти й  спати?»

Їм би слід пригадати, як ще недавно вони називали неробство блаженним зреченням від мирської суєти й марнували час, як вельможні пани, згорнувши руки й не відриваючи заду від дзабутона. Тепер, бач, безперестанку доймають одне одного своїми дурними порадами: захоплюйтесь спортом, пийте молоко, обливайтеся холодною водою, купайтеся у морі, а влітку виїжджайте в гори ковтати туман! Але ж це, вважай, не що інше, як модна заразна хвороба, привезена із Заходу в нашу благословенну країну, на взірець моровиці, сухот або неврастенії. Правда, я народився рік тому, тож звісно, не пригадую, щоб хтось заслаб однією з цих хвороб. Але, без сумніву, такі випадки трапляються у цьому нетривкому світі. Можна сказати, що один рік котячого життя рівнозначний десятьом людського. Тривалість нашого життя удвічі або й утричі коротша за тривалість людського, а проте навіть такий короткий час достатній для повного розвитку кожної котячої особини. Було б великою помилкою міряти вік людини й кота одною міркою. От хоч би  я. Мені тільки рік сповнився, а я - ви, мабуть, помітили - багато чого навчився. А що можна сказати про наймолодшу господареву доньку? Кажуть, їй уже три роки, але, Господи, яка вона тупоголова! Вона тільки те  й знає що плакати, дзюрити в ліжко і ссати молоко. Я роздумую над швидкоплинністю життя, обурююсь несправедливістю. А вона що у порівнянні зі мною? Дурепа, та  й годі. Тож не дивно, що в моєму маленькому мозку вмістилася історія спорту, морських купань, поїздок на мінеральні джерела. І тільки люди - оті йолопи без двох передніх ніг – можуть мені не повірити. Люди споконвіку були йолопами. Ось чому лише останнім часом вони почали вихваляти благодатний вплив спорту на людський організм, розводитись про корисність морського купання, вважаючи, мабуть, це своїм найбільшим відкриттям. Усе це я чудово знав ще до народження. От, приміром, чому морська вода лікує? На таке запитання відповість перший-ліпший дурень, що побував на узбережжі моря. Не відаю, скільки риб плаває у морському безмежжі, але достеменно можу сказати, що не було випадку, щоб риба захворіла й звернулася по допомогу до лікаря. Усі вони плавають цілком здорові. Коли ж риба заслабне, її тіло стає безвладне. А коли вмирає, тіло обов’язково спливає на поверхню. Ось чому про рибу, яка переставилась на той світ, кажуть, що вона піднялася, тоді як про мертвого птаха кажуть - упав, а про людину - спочила. Спробуйте запитати людину, яка подорожувала закордон і перетинала Індійський океан: «Слухай, ти часом не бачив, де риби вмирають?» І вона вам напевне відповість: «Hi». Тільки так  можна відповісти. Бо хоч би скільки разів ви перетинали океан уздовж і впоперек, не побачите риби, яка спустила дух... Власне, навіть не дух. Через те, що йдеться про рибу, треба казати «спустила солону воду». Отож ви не побачите жодної риби, що спустила солону воду. Якщо зважити, що люди споконвіку і вдень, і вночі нишпорили по малих і великих морях, по безкраїх океанах, спаливши не одну тонну вугілля, але ні разу не помітили, як піднімається риба, то можна дійти висновку: риби таки справді здорові істоти. Постає запитання: чому вони такі здорові? Людям, ясна річ, невтямки чому. Чого ж ще можна від них сподіватися? А пояснення просте простісіньке: риби здорові тому, що п’ють морську воду і повсякчас приймають морські ванни. Користь морського купання для риб очевидна. А якщо для риб очевидна, то для людей і поготів. В 1750 році лікар Річард Рассел роздзвонив на ввесь світ, що морські купання у Брайтоні миттю виліковують від бозна скількох хвороб. 3 такого запізнілого відкриття можна тільки посміятися. Мине якийсь час і навіть ми, коти, будемо їздити на курорт, наприклад, у Камакуру. Однак поки що це неможливо. Всьому свій час. Так само як до Реставрації японці не могли відчути благодатного впливу морського купання на організм, так і сучасним котам не траплялася нагода стрибнути в море голим. Поспіх - людям посміх. Ми не повинні безоглядно кидатися в море доти, поки усі коти, пожбурені в Цукідзі, не вернуться живі й здорові додому. Поки закони еволюції не вироблять у нас здатності чинити опір бурхливим хвилям - іншими словами, поки замість «кіт здох» повсюдно не казатимуть «кіт переставився» - буде нам важко мати користь з морських ванн.

Морські купання доведеться відкласти котам на майбутнє, а от спортом можна захоплюватись хоч зараз. Той, хто в наше двадцяте століття не займається яким-небудь видом спорту, заживає собі поганої слави злидаря. Про нього так кажуть: він не захоплюється спортом не тому, що не хоче, а тому, що не може, в нього  нема вільного часу, він мусить заробляти на прожиток. У давнину спортсмена називали «оріске»[1],  а тепер того, хто незугарний до спорту, вважають істотою нижчого ґатунку. Залежно від часу й обставин людські по гляди змінюються так само легко, як мої зіниці. Правда, мої зіниці всього-на-всього розширюються і звужуються, а от людські думки часом обертаються на собі протилежні. А людям байдуже. Відомо, що кожну річ можна розглядати з двох боків, з двох кінців, однак тільки люди вміють так спритно орудувати руками, що видають одне й те саме то за біле, то за чорне. Як поміняти місцями ієрогліфи у слові «хосун» (розсуд), то вийде «сумпо» (розмір). Цікаво, правда? Нахиліться і погляньте попід ноги на Аманохасідате[2]. Перед вами буде своєрідне видовище. Адже й Шекспір, такий, як він є, може обриднути. І якби не було людей, що, глянувши на Гамлета попід власні ноги, проказують: «Казна-що!» - напевне, поступ у літературі був би неможливий. Тому-то не дивно, що люди, які ганили спорт, раптом запалали любов’ю до спорту, і навіть жінки прогулюються з ракетками в руках.  Було б ще краще, якби люди не глузували з котів,  мовляв, спорт не наше діло. Так от, я собі думаю: може, хто поцікавиться, яким видом спорту я захоплююсь, тож намагатимусь дати йому пояснення. Як самі добре знаєте, на превеликий жаль, мої  лапи не здатні тримати спортивне знаряддя. Тому-то я не в змозі користуватися м’ячем і бейсбольною битою. Зрештою, мені ні  за що їх купити. 3 обох цих причин я вибрав собі такі види спорту, які, можна сказати, не потребують ані грошей, ані спортивного знаряддя. Дехто може подумати, що в такому разі мені залишається тільки або спроквола прогулюватися, або ж вистрибувати надвір з поцупленим шматком тунця у зубах. Але ж топтати землю, механічно переставляючи ноги у згоді з законом всесвітнього тяжіння, надто просто и нецікаво. Гадаю, що і вправи, які іноді робить господар, називати спортом - чисте блюзнірство. Не виключено, що, маючи стимул, такі вправи стали б модними. Добре прислужилося б у цьому розумінні змагання за шматок сушеного тунця або пошуки кети. Але такі вправи можливі, коли наявний стимулятор. Бо коли його забрати, змагання стає беззмістовним і до нього втрачаєш охоту. А як уже немає матеріального стимулу, то я віддаю перевагу вправам, що вимагають уміння і спритності. Я багато над цим думав. Стрибати з дашка кухні на покрівлю, втриматися чотирма лапами за фігурну, схожу на сливовий цвіт, черепицю на гребені даху, пройти по жердині, на якій сушать білизну - тут я зазнав невдачі: бамбук виявився слизьким і кігтям годі було вчепитися. Або ще одна дуже цікава вправа - несподівано ззаду стрибати на маля. Але як занадто часто нею захоплюватися, можна вскочити в халепу. Тому вдаюся до неї щонайбільше три рази на місяць. Напинати на голову паперовий пакет - важко і зовсім нецікаво. Без людської допомоги взагалі не варто і починати. Можна ще дряпати кігтями обкладинки книжок, але, якщо господар побачить, обов’язково відчухрає. До того ж ця вправа тpeнує лише кігті, а м’язи тіла залишаються без діла. Вищезгадані вправи я відношу до так званого старого зразка. А от серед нових є чимало цікавих. По-перше, полювання на богомола. Хоч воно не таке масштабне, як полювання на мишей, зате й набагато безпечніше. Ця прекрасна розвага триває від середини літа до початку осені. Ось у чому вона полягає. Спочатку виходите в сад і шукаєте богомола. Коли добра погода, розшукати: одного-двох - раз плюнути:. Так от, відшукавши богомола, за одним стрибком опиняєтеся коло нього. Той миттю займає оборонну позицію і піднімає голову на довгій шийці. Як для комахи, богомол досить-таки відважний: поки не відчує сили ворога, готовий чинити йому опір. Через це й гра стає цікавою. Правою передньою лапою злегка вдаряєте його по піднятій голові. Шия в богомола слабка і відразу хилиться набік. Тепер у богомола надзвичайно чудернацький вигляд: він ніби чимось заклопотаний. Але ви, не гаючи часу, підскакуєте до нього ззаду й легенько торкаєте його за крильця. Звичайно вони в нього щільно прилягають до тіла, але як тільки ви їх добряче смикнете, вони зімнуться і внизу покажеться тонка, як цигарковий папір, ніжно-блідого кольору білизна. Навіть улітку богомол старанно чепуриться і надягає аж два кімоно. Тим часом його довга шийка повертається назад. Іноді він сміливо кидається у бійку, але здебільшого просто стоїть, задерши голову. Ніби чекає нападу. Він може так стояти скільки завгодно довго. Але ж це вже не спорт, і ви знову його сіпаєте. Якщо богомол трапився кмітливий, він неодмінно втече. Тільки якийсь неотесаний богомол-дикун зважиться відчайдушно стати з вами на двобій. У такому випадку даєте йому добрячого ляпасу, і він, як правило, відлітає на кілька сяку. Але якщо супротивник покірно лізе вперед задки, мене бере жаль і я блискавкою кілька разів облітаю навколо дерева. За той час богомол не встигає проповзти навіть п’ятишісти сунів. Він уже відчув мою силу й не наважується більше чинити спротиву. Він лише розгублено метушиться, намагаючись уникнути зустрічі зі мною. Але я наступаю на п’яти і богомол зі страху розпускає. крильця, силкуючись злетіти. Власне, богомолові крильця до пари його шиї, вузькі та довгі. Наскільки мені відомо, вони йому служать прикрасою. Як і в людей англійська, французька та німецька  мови, вони не дають жодної практичної користі. Тому-то, як богомол з усієї сили тріпоче цим непотребом, я й вусом не веду. Це тільки так мовиться - тріпоче, а насправді він їх волочить по землі. Мені навіть трохи шкода богомола, але ж спорт є спорт, і нічим тут не зарадиш: я прошу вибачення і мерщій вибігаю наперед. Він не в змозі повернути вбік і за інерцією повзе на мене. Я ляскаю його в ніс. Цього разу богомол падає, обов’язково розчепіривши крила. Легенько наступаю на нього передньою лапою і трохи перепочиваю. Потім піднімаю лапу і знову притискаю. Нападаю на нього, пускаючи в хід давню самурайську хитрість. Таким робом забавляюся з ним десь з півгодини, а пересвідчившись, що богомол не ворушиться, обережно беру його в рот, трясу і випльовую. Тепер він  лежить на землі нерухомо, наче заснув. Я штовхаю його лапою. Від поштовху богомол підскакує, і я знову притискаю його до землі. Коли гра обридне, я вживаю останній захід - пожираю супротивника. До речі, скажу тим, хто не куштував богомолів, що вони не дуже-то смачні. Кажуть, і поживних речовин у них обмаль.

      Крім полювання на богомолів, я захоплююсь ще одним видом спорту - полюванням на цикад. Просто «цикади» немає. Як і між людьми ведеться, цикади бувають різні: «череваті», «торохтійки» і «співунки». Цикада «черевата» настирлива і для спорту непридатна. «Торохтійка» чванлива, і з нею краще не заводитися. Найцікавіше ловити цикаду «співунку». Вона з’являється лише наприкінці літа. Коли непрошений гість - осінній вітер - забирається людям під одежу і холодить шкіру викликаючи застуду, ці створіння невгавучо виспівують, задерши хвости. Здається, наче саме небо веліло, щоб вони гарно співали, а їх коти ловили. На початку осені я іду на лови. Ця вправа називається «полюванням на цикад». Я дещо вам про це розкажу. Та коли вже мова зайшла про цикад, то передусім зауважу, що вони не повзають по землі. Якщо цикада лежить на землі, то її неодмінно обсідають мурахи. Я полюю не за тими цикадами, що перебувають у володінні мурашок, а за тими, що всідаються на гілках високого дерева і виводять своє улюблене «осій-цуку-цуку», Доречі, мені хотілося б дізнатися від фахівців, що співають цикади «осій-цуку-цуку» чи «цуку-цуку-осій»? Гадаю, що відповідь на це запитання немалою мірою сприяла б розвитку науки про цикад. У таких справах люди мають перевагу над котами і дуже тим пишаються. Якщо не зможете одразу відповісти, то добре помізкуйте. Правда, для полювання цикад як спорту порядок слів пісні не має жодної ваги. Треба лишень вибратися на дерево, прислухаючись до голосу цикади, що у нестямі виспівує свою пісню. Але ця на перший погляд легка справа вимагає чималих зусиль. У мене чотири лапи і я не згірш від інших тварин бігаю по землі. У всякому разі людині не поступлюся, адже проста математика показує, що чотири більше ніж два. А от що ж до лазіння по деревах, то виявляється: є тварини набагато спритніші за мене. Не кажучи вже про мавпу, є чимало гідних поваги майстрів цієї справи серед її прямих нащадків - людей. Я не вважаю ганьбою для себе, якщо мені не все тут удається. Адже діяти всупереч силі тяжіння - нелегка справа, тим паче в такому виді спорту, як полювання на цикад. На щастя, у мене є таке знаряддя, як кігті. Саме вони й помагають мені лазити по деревах, хоча це не так і легко, як здається. До того ж не забувайте, що цикади вміють літати. На відміну від богомола, зачувши небезпеку, цикада злітає; щойно ти насилу видряпався на дерево, як в останню мить цикада пурх - і нема. Тільки облизня скуштуєш, та й усе. А ще одна прикрість на тебе чигає: часто-густо цикада на тебе напаскудить. До того ж нерідко вона цілиться просто  в очі. Зрештою, нехай би собі летіла, аби тільки не паскудила. Невідомо, який психічний стан викликає фізіологічну реакцію, що вона робить це саме перед відльотом. Може, це вияв розпачу. Мабуть, вона хоче приголомшити ворога і виграти час для втечі. Так само каракатиця викидає сепію, нахаба виставляє пазури, а господар пускає в хід латину - усі ці явища можна віднести в одну групу. Цією проблемою теж не слід нехтувати цикадологам. Ретельне її вивчення варте докторської дисертації. Однак повернемося до основної теми. Найчастіше цикади скупчпчуються... як не до вподоби «скупчуються», можна сказати «збираються», але останнє слово заяложене, тому я вибрав «скупчуються... Так от, цикади найчастіше скупчуються на фірміані. Здається, фірміана по-китайському «утун». Листя на фірміані рясне, до того ж кожний лист завбільшки з віяло і за їхнім плетивом  анітрохи не видно гілок. Ця обставина ускладнює полювання на цикад. Я навіть подумав, чи, зокрема, не на мою честь складено пісню: «Чую голос твій, тебе не бачу». Нічого не вдієш: доводиться орієнтуватись на голос. Приблизно на висоті одного кена, як на замовлення, стовбур фірміани роздвоюється. На цьому розгалуженні я перепочиваю і, сховавшись за листям, вистежую цикад. А втім, буває, що я не встигаю досягти цієї місцинки, як сторожкі істоти, шурхотячи крильцями, злітають. Погано, як злетить хоч одна. А тим гірше, як почнуть, мов дурні, наслідувати одна одну. Вони-бо в цьому не відстають від людей. Досить полетіти одній, як слідом за нею кинуться інші. Буває, цикада виспівує у цілковитій тиші навіть тоді, коли я досягаю розгалуження. Але хоч скільки я оглядаюсь, хоч як вуха нашорошую, а знайти цикаду ніяк не можу. Починати наново - забарно, і я вирішую перепочити. Зайнявши зручну нозицію, чекаю нової нагоди й тут непомітно для себе потрапляю в обійми сну. Пробудження буває неприємним - падаю стрімголов на кам’яну доріжку саду. Але здебільшого мені щастить упіймати хоч одну цикаду. Прикро тільки, що на дереві цикаду треба обов’язково держати зубами. Тож коли спустишся на землю і виплюєш її з рота, найчастіше вона виявиться мертвою.  І скільки б ти не грався з нею, скільки б не дряпав, вона не поворухнеться. Уся принада полювання на цикад у тому, щоб підкрастись і придушити «співунку» передньою лапою саме тоді, як вона насилу заворушить хвостом. Тоді цикада журливо скрекоче й нестримно тріпоче тоненькими прозорими крильцями. Швидкість і краса того руху - нечувана, іншого такого чудового видовища у світі цикад навряд чи можна собі уявити. Щоразу притискаючи «співунку» лапою, я хочу знову побачити цю мистецьку виставу. А як набридне спостерігати це видовище,  я прошу вибачення і запихаю цикаду в рот. Трапляються цикади, що і в роті не перестають показувати виставу.

Після полювання на цикад іде інша вправа - ковзання по сосні. Нема потреби довго про неї розводитися, розповім коротко. Зачувши «ковзання по сосні», ви, либонь, подумаєте, що я справді ковзаю по сосні. Але це не так. Йдеться про один з видів лазіння по дереву. Під час полювання на цикад видряпуюсь по цикаду, під час же ковзання по сосні вилажу по дереву, аби лазити. В тому й полягає відмінність між тими двома видами спорту. Сосна, - вічнозелене дерево з давніх-давен, ще відтоді, як у храмі Саймьодзі під час церемонії постригу Ходзьо Токійорі[3] в ченці вперше спалювано карликову сосну, - має страшно шорсткий стовбур. Значить,  немає на. світі нічого менш слизького за сосновий стовбур, нічого більш зручного для того, шоб чіплятися руками. І лапами. Іншими словами, немає нічого зручнішого для того, щоб чіплятися пазурами. Одним духом видряпуюсь нагору. А видряпавшись, збігаю вниз. Бігти вниз можна двома способами: хвостом угору, головою вниз або хвостом униз, головою вгору, тобто так, як і підніматися. Питаю вас, люди: котрим із цих способів легше спускатися? Ви завжди поверхово думаєте, а тому, напевне, вважаєте, що, коли вже мова йде про спуск, спускатися вниз головою - велика насолода. Та де там. Ви, мабуть, пригадуєте, як Йосіцуне[4] захопив перевал Хійодорі, і, напевне, думаєте, що коли вже  Йосіцуне спускався вниз головою, то котам сам Бог велів так робити. Я не заслужив такої зневаги. Як, ви думаєте, ростуть мої кігті? Вони загнуті назад. Наче яструбиний дзьоб, вони можуть підчепити і тягти предмет, але штовхати назад - про це нічого й думати. Нехай я з розгону вибрався на дерево. Природно, мені - сухопутній тварині - не дозволено довго затримуватися на вершині сосни. Як тільки затримаюсь, обов’язково впаду. Падати, відпустивши лапи, - занадто швидко. А тому я повинен ужити якихось заходів, щоб хоч трохи сповільнити природний перебіг подій. Тобто я повинен спуститися. Здається, ніби між падінням і спуском велика різниця, але насправді це не так. Насправді ось що маємо: спуск - сповільнене падіння, падіння - прискорений спуск. Відміна між спуском і падінням зовсім невелика. А тому що мені не подобається падати, я мушу спуститися, сповільнивши падіння. Тобто я повинен якось зменшити швидкість падіння. Як уже мовилось раніше, мої пазурі загнуті назад, а тому, якщо я, з головою вгору, їх випущу, вони не дадуть мені впасти. Таким чином падіння обертається на спуск. Справедливість цього принципу очевидна. А от спробуй спуститися з сосни методом  Йосіцуне, вниз головою. Тепер від кігтів немає користі. Лапи ковзають, втримати тягар власного тіла вже неможливо і той, хто мав намір спуститися. падає. Захопити перевал Хійодорі таким способом важко. З усіх котів мистецтвом ковзання, здається, оволодів тільки я один. А тому і назву цьому видові спорту дав саме я.

     Наостанку кілька слів про «обхід паркана». Двір мого господаря з чотирьох сторін обгороджений бамбуковим парканом. Сторони, паралельні до веранди, завдовжки з вісім-дев’ять кенів. Довжина правої і лівої сторони разом яких чотири кени. Так от, спортивна вправа «обхід паркана», про яку я щойно згадував, полягає в тому, щоб пройти по верху огорожі, не впавши на землю. Буває, що зазнаю невдачі, але зате, як успішно обійду парканом, відчуваю незрівнянне задоволення. Подекуди в огорожі стирчать стовпці з обгорілим прикоренком. На них дуже зручно трохи відпочити. Сьогодні мені щастило: від ранку до обіду я обійшов парканом тричі. І щоразу виходило краще. А як так, то я чимдалі більше розпалювався і навіть вирішив обійти вчетверте. Але щойно я пройшов, половину кола, як із сусіднього даху прилетіли три ворони і повсідалися рядочком на огорожі на відстані одного кена від мене. «От безсоромні! Тільки заважають робити вправу. Якісь не прописані тут ворони, зайди без роду і плоду, розсілися на чужій огорожі»,- подумав я і крикнув: «Гей, ви, ступіться з дороги! Хіба не бачите, що йду?» Найближча ворона глянула на мене й засміялася. Друга позирала на двір господаря. Третя чистила дзьоба бамбуком огорожі. Напевне, щось з’їла. Я стояв на огорожі, давши їм три хвилини на роздум. Кажуть, що ворон прозивають Кандзаемонами. То були справжні Кандзаемони. Хоч скільки я чекав, а вони не привіталися  й  не відлетіли. Не було ради, і я рушив поволі з місця. У ту мить найближчий Кандзаемон роз простер крила. «Нарешті,- подумав я,- злякався моєї сили і збирається тікати». Але він тільки повернувся на місці справа наліво. От нахаба! Якби на землі, я б йому не попустив. Та, на жаль, тут, на верху огорожі, на додачу до свого хисткого становища наживати собі ворога серед Кандзаемонів було нерозумно. А все-таки ждати, поки ця трійця забереться геть, добряче обридло. Перш за все, ноги не витримували. А мої супротивники, крилаті істоти, добре пристосовані до сидіння на огорожах. Значить, як захочуть, сидітимуть скільки завгодно. Я      ж, крім того, втомився трьома обходами попаркані. Тим паче що ця вправа не легша за ходіння по линві. Ніхто не гарантує, що не впадеш, навіть як не буде перепон, а тут тобі дорогу перетяли цих три чорних страшидла. Що й казати, скрутне становище. Я вирішив у крайньому разі припинити вправу і спуститися з огорожі. І чим швидше, тим краще. По-перше, у супротивника була чисельна перевага, а, по-друге, ворог мав незвичний для мене вигляд. У ворон були страшно гострі дзьоби, а самі вони скидалися на маленьких тенґу. «Від таких добра не діждешся. Найрозумніше - відступити. Як заведуся з ними і, крий Боже, впаду, ганьби нe минути»,- тільки встиг я подумати, як перша ворона сказала: «Ідіот». Друга повторила: «Ідіот». Третя негідниця, наче того вимагав етикет, прокрякала двічі: «Ідіот! Ідіот!» Незважаючи на свій м’який характер, я не міг пропустити повз вуха таке нахабство. Терпіти образу від зграй ворон у власній резиденції - тільки ганьбити своє чесне ім’я. Як скажете, що вони не могли завдати шкоди мені, бо його, мовляв, у мене немає, уточню - підривати мою гідність. Тепер я вже не міг відступати. Мабуть, ота трійця не така вже й сильна: адже недарма кажуть, що серед ворон немає порядку, що вони - безладна зграя. Вперед, тільки, вперед! І я, набравшись відваги, поволі рушив. Здавалося, наче ворони, не звертаючи на мене уваги, про щось розмовляють. Це мене остаточно роздратувало. Якби огорожа була на п’ять-шість сунів ширша, я б їм показав, де раки зимують, але, на жаль, хоч як мене гнів розпирав, я мусив переступати по огорожі повільно й обережно. Нарешті до ворожого авангарду залишилось кілька сунів. Я тільки встиг подумати: «Ще один ривок і наша взяла»,- як Кандзаемони, наче змовившись, раптом залопотали крильми і підлетіли вгору на один-два сяку. Від того лопоту знявся такий вітер, що з несподіванки я ойкнув і, спіткнувшись, полетів додолу. «От не пощастило!» - подумав я і глянув угору на огорожу. Вся трійця сиділа на своїх місцях і, дружно виставивши дзьоби, позирала на мене згори вниз. От нахаби! В моїх очах запалала лють. А їм байдуже. Я вигнув хребет і завив - теж намарно. Як у простолюддя таємничі символічні вірші не збуджують ніяких емоцій, так і зовнішні ознаки гніву, які я демонстрував, не викликали у ворон жодної реакції. Зрештою, у тому є резон. Адже досі я обходився з ними як з котами. І даремно. Якби на їхньому місці був кіт, він би, напевне, якось відповів на мою демонстрацію. Та, на жаль, моїми супротивниками були ворони. Ну що ти вдієш з тими Кандзаемонами? Я почувався безпорадним. Як Канеда, що намагається взяти гору над Кусямі-сенсеєм і допекти йому до живого; як Сайгьо[5], коли Йорітомо під час аудієнції подарував йому вилиту зі срібла статуетку з моїм зображенням; як бронзовий пам'ятник Сайго Такаморі, коли вороння обляпує його своїм послідом. Я швидко можу зметикувати, коли варто ждати, а коли ні, а тому вирішив, що стояти під огорожею - тільки час марнувати, і подався на веранду.

Надходив час вечеряти. Спорт - річ похвальна, але переборщувати теж не годиться. Все тіло розм’якло, я почувався млявим, наче розвареним. До того ж зараз тільки початок осені, й моє хутро, під час вправ досхочу насотавшись проміння надвечірнього сонця, нестерпно пекло. Піт, виділяючись із пор, не стікав, а вмить застигав, як сало, при коренях волосся. Спина свербіла. До речі, я можу чітко розрізнити, коли свербить від поту, а коли від бліх. Якщо свербить там, де можна дістати зубами, кусаю, де лапами - чухаюсь, але як блохи тятимуть посеред хребта - не знаю, як собі зарадити. В такому випадку доводиться або людину шукати й коло неї добряче потертися, або показати мистецтво чухатися об шорсткий стовбур якої-небудь сосни. Якщо не можу скористатися ні з цього, ні з того способу, почуваюся кепсько - спокою не маю. Люди - дурні істоти. Досить улесливо до них заговорити... ні, це тільки люди влесливо розмовляють зі мною, я ж мав сказати «замуркотіти»... Так от, люди - дурні істоти, і досить підійти до їхніх колін, ніжно муркочучи, як вони сприймуть твою поведінку за ознаку любові й візьмуться тебе чухати, а подеколи навіть по голові погладять. Але недавно у моїй шерсті вкинулися якісь паразити, звані блохами, тож тепер, коли необачно наближусь до людей, мене обов’язково схоплять за загривок і вишпурнуть за двері. Я втратив людську прихильність через нікчемних комашок, яких і оком не розгледиш. Колись поет[6] сказав: «Махне рукою - дощ піде, долоню вгору поверне - хмари набіжать». 3вичайно, легко витівати такі штуки для свого задоволення, коли в тебе тисяча або й дві тисячі бліх. Найперша заповідь людська проголошує: «Люби ближнього усією душею доти, поки тобі вигідно». Оскількн ставлення людей до мене раптово змінилося, я не можу шукати в них допомоги, хоч би як меиі свербіло. Тож я не бачу іншої ради як скористатися з другого способу - чухатися об шорсткий стовбур сосни. «Як так, то піду й трохи почухаюся»,- подумав я і знову скочив з галереї. Але відразу похопився: «Стривай! Це теж дурний спосіб. Тільки шкоди собі завдам». Та це й не дивно. Адже на сосні є живиця. Та живиця така клейка, що, як прилипне до шерсті, то хай грім гримить, хай иавіть уся Балтійська ескадра вибухне в Цусімській протоці, а вона не відчепиться. Більше того, як прилипне п’ять волосків, живиця відразу притягне десять; а де прилипне десять, там і тридцять. Я - кіт із своєрідними поглядами, люблю простоту і ясність. Ненавиджу цю вперту, липку, невідступну погань.Я не захотів би її навіть тоді, якби мені дали всю красу всесвіту. От клята живиця! Майже нічим не відрізняється від гною, що тече  з очей Куро рикші, коли дме північний вітер, і, бач, псує мені сірий кожушок. Хоч скільки разів їй кажи: «Подумай, що ти робиш!» - нічого не вийде. Досить мені спиною притулитися до сосни, як живиця, відразу приклеюється до шерсті. 3 такою несусвітенною дурепою заведешся - не тільки честь, але й шерсть загубиш. Нічого не вдієш,  доводиться терпіти, хоч би як свербіло. Але, не в змозі скористатися одним із двох способів, я опиняюся в безпорадному стані. Якщо я зараз чогось не придумаю, то, напевне, захворію від тієї сверблячої, липкої погані. «Що б його придумати?» -  міркував я, сівши на задні лапи, і раптом згадав. Іноді мій господар бере рушник і мило й несподівано кудись зникає. А коли через півгодини вертається додому, його похмуре обличчя, здається, трохи свіжіє, яснішає. Якщо така прогулянка благодатно впливає на мого зачухраного господаря, то на мене повинна б і поготів. Я досить вродливий і не маю потреби намагатись стати ще симпатичнішим, але я б тяжко завинив перед природою, якби заслаб і, не доживши й одното року, передчасно вмер. Я дізнався, начебто господар відвідує так звану лазню - заклад, видуманий для того, щоб марнувати час. Оскільки лазня - людська вигадка, чогось доброго від неї годі сподіватися. Але що ж було робити в моєму скрутному. становищі? І я вирішив: спробую туди заглянути. Як переконаюсь, що користі від неї мало, зупинюсь на півдорозі. Але чи вистачить людям великодушності, щоб пустити до купальні, збудованої для себе, істоту іншого виду - кота? Навряд. Певна річ, куди навідується господар і мені не відмовлять зайти. А як, крий Боже, скажуть: вибачай і голоблі завертай,- що тоді? Сором, та й годі. Найкраще спочатку зайти й поглянути, що воно й до чого. Як побачу, що можна, схоплю в зуби рушник і назад притьмом вернуся. Зупинившись на такому задумі, я поплівся до лазні.

 Повернувши із завулка ліворуч, я побачив, як у кінці вулиці з високої труби, схожої на водогінну, курився легкий димок. Оце, власне, й була лазня. Я прокрався всередину через задвірок. Кажуть, начебто прокрадатися через задвірок - боягузливість, але такі нудні докори можна почути тільки від тих заздрісників, які вміють заходити лише через парадні .двері. 3 давніх-давен  відомо, що розумні люди завжди несподівано нападають саме ззаду. Здається, так написано на п’ятій сторінці першого розділу  другого тому «Методів джентльменського виховання».  А на наступній сторінці можна вичитати, що задвірок (за словами одного покійного джентльмена) - брама, через яку  дментльмени набирають справжньої шляхетності.  Я - кіт двадцятого століття, а тому мені не бракує таких знань. Тож нічого мене зневажати. Так от, я прокрався через задвірок. Ліворуч височіла гора соснових рубанців завдовжки з вісім сунів. Поруч, наче пагорб, лежала купа вугілля. Може, хтось запитає, чому стіс дров мав вигляд гори, а купа вугілля - пагорба. Особливо глибокого змісту в цьому немає, просто я вжив різні слова - спочатку «гора», а потім «пагорб». Шкода, що люди, поївши різну гидоту - рис, птицю і рибу - дійшли до такого виродження, що взялися жерти вугілля.

Перед собою я побачив розчинені двері завширшки один кен. За дверима панувала мертва тиша. Я пройшов трохи далі і почув людський гомін. Вирішивши, що так звана лазня міститься там, звідки долітають голоси, я проліз щілиною між дровами і вугіллям, звернув ліворуч і рушив уперед. Праворуч я запримітив засклене вікно, а за ним велетенську трикутну піраміду складених одна на одну дерев’яних балій. «Їм, круглим, напевне, неохота лежати складеними в трикутну піраміду»,- в душі поспівчував я баліям. Кінець лави, яку займали балії,  на кілька сяку залишався вільним, наче спеціально для мене. Лава була заввишки з метр, немов на замовлення якраз така, щоб я міг вистрибнути на неї. «Прекрасно»,- подумав я і підстрибнув. І що ви думаєте? Так звана лазня опинилася під самим моїм носом, перед очима, перед самим обличчям. Що найцікавіше на світі? Покуштувати те, чого раніше не їв, побачити те, чого ніколи перед тим не бачив. Більшої радості немає. Якщо ви, панове, на взірець мого господаря проведете тридцять-сорок хвилин тричі на тиждень у так званій громадській лазні, то вас можнатільки похвалити. Але якщо ви, як я, ніколи не бачили, що воно за штука ота лазня, швидше спішіть подивитися. Можете  не бути при смерті своїх  батьків, але за всяку ціну огляньте лазню. Кажуть, світ широкий, але ніде не знайдете такої дивовижі, як у лазні. Дивовижі? Такої дивовижі, що я навіть соромлюся розповідати. Всі люди, що безладиим натовпом гули за шибками були голі-голісінькі. Справжні тайванські дикуни! Адами двадцятого століття! Якщо заглянути в історію одягу - зрештою, вона така довга, що полишимо її складання панові Тойфельсдреку[7], - то виявиться, що людина тримається на одязі. Відтоді, як у вісімнадцятому столітті на гарячих джерелах у Бат (у Великобританії) стосовно одягу було заведено строгі-престрогі правила, чоловіки й жінки почали з’являтися у купальних костюмах, що прикривали не тільки плечі, але й ноги. Приблизно шістдесят років тому, теж в Англії, в одному містечку заснували школу малювання. Тож цілком природно, що для такої школи було накуплено картин з намальованими голими тілами і скульптур, розвішано й розставлено їх усюди по класах. Та коли настав день урочистого відкриття школи, фундатори і викладачі опинилнся у прикрому становищі.  Річ  у тому, що на церемонію відкриття годилось запросити міських дам. Однак дами того часу  вважали, що людина - одягнена тварина. Вони не припускали думки, що людина - молодший брат мавпи, вбраної у власну шкуру. «Неодягнена людина - все одно що слон без хобота, школа без учнів, а воїн без хоробрості. Вона втрачає своє єство. А втративши єство, перестає бути людиною. Стає твариною. Нехай це лише навчальні копії, та коли вони ставлять людину на один рівень з твариною, вони ображають гіддість шляхетних паній. Ось чому ми відмовляємося бути присутніми на церемонії»,- переказали дами. «Ну й вередливі!» - подумали собі вчителі. Але ж, зрештою, і на Сході, й на Заході жінка - своєрідна прикраса. Вона не може стати ні мірошником, ні волонтером, зате вона - косметичне знадіб’я, без якого не обходиться жодна церемонія відкриття школи. Отож не було ради, і вчителі подалися в крамницю, закупили десь тридцять п’ять танів[8] чорної тканини і прикрили на тих картинах і скульптурах геть усе, що нагадувало про тваринну природу людей. Щоб, крий Боже, не чути скарг, вони навіть обличчя скульптур дбайливо зап’яли. Кажуть, що після того нарешті церемонія пройшла без затримки. От яке значения для людей має одяг. Останнім часом розвелося чимало панів, які безперестанку торочать про картини нудистів і закликають малювати голе тіло. Але вони помиляються. Ясна річ, помиляються, тому що я, наприклад, змалку ще жодного разу не роздягався догола. До повторного зацікавлення голим тілом, успадкованого від стародавніх греків, спричинилася розбещеність в епоху Відродження. Греки і римляни звикли до голого тіла, а тому їм і в голову не впадало, що воно може пошкодити суспільній моралі. Але ж Північна Європа - місцевість прохолодна. Навіть у Японії кажуть: «Голим  на дорогу не вийдеш»[9]. А про Німеччину або Англію шкода й мови: вийдеш надвір голим - відразу помреш. Помирати - кепська справа, а тому всі спішать зодягнутися. А зодягнувшись, стають одягненими тваринами. Як так, то, зустрівши тварину голою, людина не помічає  в ній нічого людського. Тож не дивно, що для європейців, особливо європейців Північної Європи, оголені постаті на картинах, скульптури голих людей - все одно як тварини, що якостями поступаються навіть нам, котам. Ви гадаєте, вони гарні? Нехай так, тоді їх можна вважати гарними тваринами. Мене можуть спитати, чи бачив я коли-небудь вечірню одежу  європейської жінки. Я - кіт, і мені не доводилось бачити вечірнього плаття європейської жінки. Але я чув, що жінки в Європі оголюють груди, виставляють плечі, руки, і все це називають вечірнім туалетом. От безсоромні! До чотирнадцятого століття їхнє вбрання не було таким кумедним, тоді вони одягалися, як усі нормальні люди. Я не розповідатиму, чому їм раптом заманулось одягатися, як нікчемний цирковий штукар, - велика морока. Хто знає, той знає; хто не знає, обійдеться. Даймо спокій історії, а звернімо увагу на те, що названі дами гордо з’являються у своєму дивовижному вбранні лише о нічній порі; видно, в їхній душі залишилося щось людське, якщо зі сходом сонця вони  не тільки закутують плечі, ховають груди і прикривають руки, а навіть мають за сором виставляти на світ Божий хоч би ніготь на нозі. Отож виходить, що вечірній туалет постав як наслідок якогось безглуздя і змови дурнів. Якщо вам прикро з цим погодитися, то спробуйте в білий день оголити свої плечі і груди. Те ж саме я повторю і нудистам. Якщо вже ви такі прихильники наготи, то роздягніть свою доньку, скиньте з себе одежу і прогуляйтеся в парку Уено. Не можете? Не те що не можете. Просто європейці цього не роблять, тож і ви їм вторуєте. Приміром, хіба ви не ходите гордовито до готелю «Тейкоку»  в чудернацькій одежі? Виникає запитання: чому? Просто так.  Європейці так ходять, то й нам так треба. Європейці сильні, а тому ви із шкури пнетесь, щоб їх наслідувати, навіть якщо це безглуздо. Сильному корися, під тягарем хилися? Що з вами? Голови на плечах не маєте? Вам, японці, можна пробачити, як прнзнаєтесь, що кебети у вас чортма. Але тоді нічого так заноситися. І в науці те ж саме. Зрештою, це одягу не стосується, тож я в подробиці не вдаватимусь.

Отже, ми встановили, яку важливу роль у житті людини відіграє одежа. Хотілося б ще взнати, що є вирішальним фактором: людина чи одяг? Я схильний думати, що історія людства - це не історія м’яса, не історія кісток, не історія крові, а всього-на-всього історія одягу. А тому, якщо побачиш людину без одежі, тобі здається, наче перед тобою не людина. Складається враження, ніби ти натрапив на перевертня. Нічого страшного, що саме поняття nеревертня втратить зміст, якщо всі, змовившись, стануть перевертнями. Правда, людям одягнутим тоді буде кепсько. Давно колись природа створила людей і пустила їх у світ рівними. З того часу так повелося, що всі люди народжуються голими. Якби людську природу задовольняла ідея рівності, то люди залюбки виростали б у чому мати породила. Але якось один голий сказав: «Працювати отак, як усі, не годиться. Наслідків твоєї тяжкої праці однаково ніхто не помітить. А я - це я, і я хотів би, щоб кожен, хто мене побачить, знав, що я - це я. Але для цього на тіло треба нап’ясти щось таке, щоб інші ахнули. Що б його придумати?» - десять років мізкував той чоловік і нарешті винайшов штанці. Не довго гаючись, натягнув їх на себе і ну хизуватися: «Бачили такого?». То був предок теперішніх рикш. Трохи дивно, що на винайдення такої простої речі, як штанці, пішло довгих десять років. Але так може думати лише той, хто забув, що від тієї  неосвіченої епохи нас відділяє сила-силенна років. 3а тих часів не було винаходу, знаменитішого за цей. Кажуть, начебто Декарт змарнував понад десять років, щоб додуматися до зрозумілої навіть трирічному малюкові  істини: «Я мислю, отже, я існую». Взагалі, треба багато поту пролити, аби щось винайти. Отож не дивина, що на винахід штанців потрачено десять років. Як для розумових здібностей рикші, то цей час навіть закороткий. Отож, як було винайдено штанці, верховодити світом стали рикші. Тоді один заповзятливий перевертень, обурений тим, що рикші в штанцях гордо прогулюються дорогами всесвіту, по шести роках роздумів винайшов такий непотріб, як хаорі. Пануванню штанців настав край, прийшла епоха розквіту хаорі. Городники, аптекарі, галантерейники - всі вони нащадки того великого винахідника. Після епохи штанців і епохи хаорі настала епоха хакама. Хакама винайшов перевертень у припадку ненависті до хаорі. Від нього походять давні самураї й нинішні урядовці. Отак у погоні за новизною, силкуючись переплюнути один одного, перевертні видумували щораз іншу одежу, поки нарешті не з’явився на світі потворний фрак з ластів’ячим хвостом. Якщо прослідкувати походження різних видів одежі, то виявиться, що вони виникли не з примусу, не знічев’я, невипадково і не через бездумність, а з непереборного почуття суперництва, з шаленої жадоби прибирати щораз іншого вигляду будь-що перевершити ближнього, щоб можна було сказати: «Я - не те, що ти». Такі ж психологічні мотиви лежать в основі усіх інших славнозвісних винаходів. Як природа не терпить порожнечі, так людина ненавидить рівність. 3 ненависті до рівності людина хоч-не-хоч звикла до одягу як до свого м’яса й кісток: одежа стала часткою її єства, а тому пропозиція відкинути її й вернутися до первісної епохи справедливості - маячня божевільного. Навіть якщо ви змиритеся з прізвиськом «божевільний», то все одно вернути давню епоху вам не вдасться. На думку цивілізованої людини, хто вернеться до наготи - той перевертень. Навіть якби мільйони людей підпали під вплив перевертнів і роздяглися - мовляв, так досягнемо рівності, нам не буде соромно, бо всі ми перевертні, - все одно навіть тоді нічого не вийшло б. Тому що відразу наступного дня, як  у  світі заживуть самі перевертні, між ними почнеться боротьба. Як не можна змагатися одягненими - будуть змагатися голими. Голі за всяку ціну знайдуть відміну між собою. Уже з цього погляду не варто скидати одежі.

А проте цілий натовп людей, що оце кишів перед моїми очима, поскидав із себе штанці, хаорі й хакама і поскладав їх на полиці. Безцеремонно виставивши на вселюдський огляд своє непривабливе єство, люди спокійнісінько, наче так і треба, дружньо розмовляють одне з одним, сміються. Саме таке видовище я раніше назвав дивовижею. От про це я матиму честь розповісти зараз з усією гречністю вам, цивілізовані панове.

Там панувало таке безладдя, що я, далебі, не знаю, з чого почати. У тому, що робили перевертні, не було жодної логіки, тож дати послідовний опис видовища неможливо. Почну з басейну, чи що? Я, правда, не знаю, чи це басейн, але думаю, що басейн. Басейн, завширшки три сяку, завдовжки півтора кена, поділений навпіл переділкою. В одну половину налито якусь білувату воду. Здається, її тут називають цілющою. Вода така каламутна, наче в ній розчинили вапно. І не просто каламутна, а якась масна і важка. Не дивно, що вона видається протухлою. Адже, як я довідався, її міняють раз на тиждень. У другій половині басейну звичайна гаряча вода. Але я  б не міг присягтися, що вона чиста й прозора. Вона кольором скоріше подібна до дощової води в цебрі, коли її добряче збовтають. Тепер я розповім про перевертнів. О, це не легка справа. От коло басейну з протухлою водою стоять два молодики. Вони стоять один навпроти одного і поливають животи гарячою водою. Чудова забава! Обидва такі чорні, що далі нікуди. «Oтi перевертні з біса здорові!» - подумав я, кинувши погляд на парубків. 3ненацька один з них, розтираючи груди рушником, проказав: «Слухай, Кін-сан, щось мені тут болить. Чого б це?» Кін-сан запально відповів: «Не що інше як шлунок. Від шлунка не важко й померти. Отож гляди». - «Але ж у мене зліва болитъ», - і перший парубок тицьнув пальцем у лівий бік грудей. «Ото-ото, саме там лежить шлунок. Зліва шлунок, праворуч легені». - «Ого,- перший парубок поплескав себе по крижах, - а я гадав, що шлунок тут». - «Там про стріл буває»,- сказав Кін-сан. У ту хвилину в басейн шубовснув чоловік років двадцяти п’яти з ріденькими вусиками. Прилипле до тіла мило разом з брудом сплило і заблистіло, наче осуга, на поверхні води. Поряд, ухопившись за коротко обстриженого чоловічка, про щось розводився лисий дідок. З води стирчали тільки їхні голови. «Старість - не радість. Як розум ослабне, з молодими не позмагаєшся. А от і тепер якнайгарячіша вода мені подобається». - «Пане, та ви ще молодчага хоч куди. Ви ж такі бадьорі і жваві. Що вам ще треба?» - «Е, жвавості в мене більше нема. Одне тільки добре, що не хворію. Якщо людина злого не вчинила, до ста двадцяти доживе».- «Ого, невже?» -  «За сто двадцять ручуся. А от до Реставрації в Усіґоме при дворі Маґарібуті, сьогунового васала, один слуга до ста тридцяти дожив».- Оце чоловік пожив!» - «Еге, так довго жив, що навіть власних літ не пам’ятав. Казав, що до ста пам’ятав, а потім забув. Я його знав тоді, як йому сто тридцять було. Він тоді ще не вмер. Що сталося згодом, не маю жодної гадки. Може, і досі собі живе». І старий виліз з басейну. Чоловік з ріденькими вусиками злегка посміхався, розкидаючи навколо себе клапті піни, схожої на шматочки слюди. Замість дідка у басейн ускочив незвичайний перевертень з витатуйованою на спині картиною. Вона, мабуть, зображала Івамі Дзютаро[10] в ту мить, як він, розмахнувшись мечем, завдає останнього удару велетенському змієві. На превеликий жаль, картину не довершили: не вистачило змія, отже, і вигляд у Дзютаро був розгублений. Занурюючись у воду, перевертень з картиною на спині пробурчав: «От неподобство, охолола!» Незабаром услід за ним у воду поліз ще один перевертень. «Що це таке?... Трохи б гарячішої», - сказав він, а перекривлене обличчя видало, що йому нестерпно жарко. Зустрівшись поглядом з Дзютаро, перевертень привітав вого словами. «О, майстер!» У відповідь Дзютаро буркнув «а!» і спитав: «Що з Тамі-саном?» - «А що з ним може статися? Тішиться брязкотом грошенят, та й усе».- «Не тільки брязкотом...» - «Он як? Він таки темна особа... Чомусь його ніхто не любить, ніхто не довіряє.  Майстру не слід бути таким». - «Еге ж, його не назвеш скромним. Дуже заноситься. Тому ніхто не йме йому віри». - «Правду кажете. Він не кмітливіший за інших, а кирпу, бач, гне. Собі тільки на шкоду».- «Старий на вулиці Сіраґане вмер, зостався тільки бондар Мото-сан, власник цегельні Омаса та ви. Ото й усі майстри. Я хоч тутешній, а Тамі-сан бозна звідки привіявся».- «Еге ж. Але все-таки він дечого доскочив».- «Доскочити доскочив, але чомусь він людям не подобається. Ніхто з ним не хоче водитися». Отак перетирали на зубах Тамі-сана.

Залишимо в спокої половину басейну з чистою водою. Я глянув на другу половину з білуватою водою: вона була напхом напхана людьми. Правильніше сказати, не люди входили у воду, а вода проникала в людей. Однак усі були щасливі й задоволені - за той час, поки я дивився, в цілющу воду тільки заходили, а ніхто не вилазив. «Якщо тут купається така сила людей, а воду міняють лише раз на тиждень, то вона, напевне, брудна, як помиї»,- зміркував я і, щоб упевнитись у своїх здогадах, іще раз окинув поглядом басейн. Але що це? У лівому кутку я помітив червоного як рак, зіщуленого Кусямі-сенсея. «Бідолаха, - подумав я.- Дайте йому вийти!» Але ніхто й не ворухнувся. Правда, і господар, видно, не думав вибиратися з води. Він тільки дедалі червонішав. «Тяжке життя твоє, господарю. Напевне, ти вирішив червоніти на всі два з половиною сени, що заплатив за вхід до лазні»,- подумав я, сидячи на підвіконні, і не на жарт занепокоївся (мені ж небайдуже, що скоїться з моїм господарем): «Якщо він негайно не вилізе, то знепритомніє і втопиться». У цю хвилину другий від господаря чолов’яга, гнівно насупивши брови, заволав, шукаючи співчуття у решти переверетнів: «3дається, перестаралися. За спиною вода наче кипить».- «Та що ви! Вода що треба. Якщо цілюща вода холодна, від неї жодної користі. У наших краях  воду подають удвічі гарячішу»,- переконували деякі гордовиті голоси. «А від чого ця вода лікує?» - спитав чоловік з рушником на гулястій голові. «Від усяких слабостей, - озвався власник худорлявого обличчя, і кольором, і формою схожого на огірок. - Від чого тільки не лікує! Чудово, правда?» Якщо ця вода така цілюща, то він мав би бути куди здоровішим. «Найкраще брати ванну на третій або четвертий день після того, як у воду запустять ліки. Сьогодні якраз запустили», - запевнив хтось з виглядом знавця. Я пошукав його очима - чоловіка наче роздуло. Напевне, погладшав від бруду. «А як пити, то помагає»? - звідкілясь донісся незнайомий писклявий голосок. «Як перемерзнеш, випий склянку і лягай у ліжко. Навіть на двір не захочеш уставати. Чудовий засіб, спробуй»,- відповів хтось інший, але його обличчя я не вгледів.

     Та годі з басейном, перейдемо до помосту. Тут і там розташувалися, кому як заманеться, Адами, непридатні для живописання, і мили що хто хотів. Найдужче мене здивували два з них: один лежав горілиць і поглядав у вікно в стелі, другий, лігши плазом, зазирав у риштак. За спиною бонзи, що сидів навпочіпки обличчям до муру, стояв послушник-бонза і побивав старшого по плечах. Очевидно, він був учнем дорослого бонзи і водночас правив йому за лазника. Тут же був і справжній лазник. Мабуть, він застудився, бо навіть у таку духоту  одягнув теплу безрукавку. Він обливав плечі якогось пана з довгастого шаплика, великим пальцем правої ноги притискав до помосту сукняну ганчірку. Майже переді мною, жадібно згрібши до себе аж три цебри, мився чоловік, який настирливо пропонував сусідові своє мило і про щось розводився. «Цікаво»,- вирішив я і прислухався. І ось що я почув: «Рушниці завезено до нас з-за кордону. Колись давно ми тільки різались мечами. А іноземці підступні, от і видумали таку штукенцію. Здається, не в Китаї, але таки за кордоном. За часів Хе Таннея[11] ще не було рушниць. Адже він - стародавній гepoй. Розповідають, коли Йосіцуне перебрався з Хоккайдо в Маньчжурію, до нього приєднався одии страшио вчений хоккайдець. Так от, син того Йосіцуне напав на великий Мін[12]. Ясна річ, Мін бачить, що йому непереливки, і посилає до третього сьогуна гінця, щоб той прислав три тисячі воїнів, а сьогун узяв та й затримав того гінця... Як же його звали?... Ну, зрештою, це не  має значення. Так от, він тримав того гінпя два роки при собі, а потім завів у будинок розпусти в Нагасакі. Одна тамтешня повія привела сина. Ото й був Хе Танней. А коли гонець вернувся додому, великий Мін уже загинув від руки зрадників...» Я ніяк ве міг звести докупи  слова, второпати що до чого. Позаду похмурий чоловік років двадцяти п’яти неуважно раз по раз прикладав до стегна припарку з цілющою водою. Здається, його мучив чиряк. Поруч з ним зухвало балакав хлопчина років вісімнадцяти, напевне сьосей з поблизького дому. З-поза хлопця виглядала чудернацька спина. На ній виступав кожен хребець так, наче тому чоловікові ввігнали у зад бамбукову палицю. На спині, зліва і справа від хребта, по чотири в ряд, наче фішки у грі «дзюроку-мусасі», слухняно розмістилися плямки, червоні від запалення, по краях загноєні. Мені не вистачило б часу докладно, одна за одною, описати всі плямки; зрештою, я не n змозі яскраво передати враження навіть від однієї. Поки я розгублений доходив такого висновку, на порозі з’явився сімдесятирічний бонза в кімоно з жовтого ситцю. Він шанобливо вклонився  голим перевертням і без передиху випалив: «Дякую вам, панове, за щоденні відвідини. Сьогодні надворі трохи прохолодно, отож не спішіть, будь ласка. Користуйтесь цілющою водою, скільки самі бажаєте. Не спішіть, добре розігрійтеся. Гей, чоловіче! Подивися, чи вода гаряча!» - «Гаразд!» - озвався старший лазник, а Хе Танней розчулено похвалив: «Оце гостинність! Без неї діла не починай». Загледівши раптом такого чудного стариганя, я вирішив усе кинути, а звернути  увагу на  нього. Побачивши    хлопчика років чотирьох, який щойно виліз з води, старигань простяг до нього руки й проказав: «Іди-но сюди, хлопче». Той, зиркнувши на дідyгана, схожого на розчавлене моті з квасолевою начинкою, видно, перелякався і заверещав. Старигань трохи збентежився, а відтак бадьоро докінчив: «Ай-яй, чого ти плачеш? Боїшся дідуся? Охо-хо!» Не було іншої ради, і старий спрямував вістря своєї гостинності на хлопцевого батька. «О, це ви, Ґен-сан? Прохолодно сьогодні. І який дурень той злодій, що пробрався учора вночі в  крамницю Омія? Вирізав у дверях пpямокутну  діру, і знаєш, що сталося потім? Утік з порожніми руками. Мабуть, побачив поліцейського або нічного сторожа». Злегка покепкувавши з необачного злодія, дідуга причепився до іншого відвідувача лазні: «Так-так-так, холодно сьогодні. Вам молодим ще нічого, а от як мені!»  Мабуть-таки старий добряче змерз. Прикипівши очима до дідугана, я не тільки забув про інших перевертнів, але й випустив з уваги затиснутого в кутку господаря. Зненацька на помості хтось закричав. Я глянув - аж це таки він, Кусямі-сенсей. Я не вперше чую гучний голос господаря, але в новій для мене обстановці неабияк злякався. Я вмить зміркував що, безсумнівно, причина дивної поведінки господаря запаморочення від довгого і терпеливого вимокання у гарячій воді. Якби  все пояснювалося хворобою, то господареві можна було б не дорікати. Але річ у тому, що господар був у цілковитій притомності. Ви зразу в це повірите, як тільки скажу, чого він так знавісніло крикнув. Він затіяв не гідну дорослого сварку з нікчемним і зухвалим хлопчиськом - служкою. «Геть звідси! Ти на мене бризкаєш!» - верещав, певна річ, господар. По-всякому можна дивитися на речі, а тому не обов’язково вважати той крик тільки наслідком запаморочення. Можливо, декому видасться, ніби це Такаяма Хікокуро ловить розбійника. Може, господар мав на оці цю сцену з п’єси, коли зчепився з хлопчиськом, але ж той не хотів погодитися на роль розбійника, а тому гра не дала бажаного результату. Служка обережно і чемно відповів: «Я тут уже давно миюся». Відповідь була проста, але не залишала надії на те, що служка поступиться місцем. Але ж господар навіть під час запаморочення мав би знати, що відмова робити так, як йому заманулося - недостатня підстава для того, щоб обходитись з людиною,  як з розбійником. Треба сказати, однак, що господар упав у гнів не з приводу зайнятого місця - його дратувала зухвала поведінка служок, що вже довгий час надто самовпевнено, як дорослі, балакали собі про се про те. Тому служка лише чемно відповів, а на поміст слухняно перебиратися не думав. «От нахаби! - надсаджувався господар, аж йому в горлі пересохло. - Перестаньте бризкати брудною водою на мене!» Я теж зненавидів цих шибеників і в душі радів, що їх шпетять. «А як йому в школі, мабуть, важко», - поспівчував я господареві. Правда, жаль, що він такий неподатливий. Як жужелиця, та ще й затужавіла. У давнину, коли Ганнібал переходив через Альпи, його війську заступила дорогу велетенська скеля. Ганнібал облив скелю оцтом, розклав навколо багаття і так розм’якшив її, потім наказав розрізати пилами на дрібненькі шматочки і тим самим відкрив собі прохід через гори. Мені видається, що на таких людей, як мій господар, цілюща вода не впливає,  скільки б вони в ній не мокли. Лишається одне: облити оцтом і підпалити. А ні, то навіть сотня сьосеїв за десять років не подолає господаревої впертості. Але ж ці люди, що поскидали з себе одяг, цей необхідний атрибут цивілізації, і тепер валяються на помості, мокнуть у кадобах, - збіговисько перевертнів і міряти їх звичайною міркою не годиться. Їм усе дозволено. На місці легенів може опинитися шлунок, Хе Танней може стати родичем імператора Сейва, а Тамі-сан людиною, не гідною довіри. Та досить їм вибратися з купальні, як вони перестають бути перевертнями. Вони виходять у світ, де живе звичайне людство, де носять необхідний для цивілізованої людини одяг. Отже, вони повинні чинити так, як личить людині. Ось зараз господар стоїть на порозі купальні, тобто на межі, з якої лаштується вернутися у світ щирості і втіхи. Якщо він упертий навіть у таку мить, значить його впертість – в’язниця для нього, хвороба, від якої треба лікуватися. Але від хвороби не так легко одужати. Я вважаю, є тільки один спосіб лікування. Ось у чому він полягає: треба попросити директора гімназії звільнити господаря з роботи. Господар, ні на що інше не здатний, опиниться таким чином на вулиці. Як наслідок - голодна смерть під тином. Іншими словами, звільнення з посади для господаря -  головна причина смерті. Господар радо хворіє, але вмирати - дзуськи! Він хоче порозкошувати хворобою, але ні в якому разі не доводити себе до смерті. І якщо, йому погрозити: «Будеш отак хворіти - заб'ю!» - він, напевне, затруситься. Гадаю, що від того страху хворобу наче язиком злиже. А як ні, то хай так і буде.

Господар, дарма що немудрий і хворий, все-таки господар. Якщо навіть поет сказав: «Володареву ласку - чашку рису - повік не забуду»,- то й мені слід турбуватися про долю господаря. Груди стиснув жаль до нього, і я мимоволі закинув спостереження за купальнею. Коли це раптом від басейну з білястою цілющою водою долетів галас. «Напевне, б’ються»,- подумав я й обернувся. Перед невеличкими дверима в лазню метушилися перевертні, штовхаючи один одного волохатими литками й безволосими стегнами. Осіннє сонце якраз хилилося до обрію : було видно, як у клубах пари, що піднімалася аж до стелі, бовваніли їхні невгамовні, крикливі тіні. «Пече! Пече!» - доносилося звідусіль і, пронизавши вуха, переплутавшись у голові, розбігалося на всі боки. Ті голоси набирали для мене кольору - жовтого, зеленого, червоного, чорного - і, накладаючись один на одного, сповнювали лазню невимовним гамором. Вони виражали тільки сум’яття і розгубленість. Я стояв, заворожений цим видовиськом. Коли шум досяг найвищої межі, нараз із безладної юрби, пускаючи в рух лікті вигулькнув якийсь здоровило. Від  решти сенсеїв він був вищий на цілих три суни. 3адерши свою розчервонілу пику (я ніяк не міг збагнути, чи то в ньогo борода росла з обличчя, чи обличчя з бороди), він ревнув як у тріснутого дзвона голосом: «Холодної! Пече! Пече!» Той голос й обличчя здоровила так виділялися у цій веремії, що якусь мить здавалося, наче ціла лазня зайнята одною людиною. Нaдто дикою. Тією самою, що про неї писав Ніцше. Володарем злих духів. Верховодою над перевертнями. Поки я  за ним стежив, з-за басейну почулося: «Агов!» Я кинув очима в той бік - у сірому мороці я побачив, як уже знайомий вам лазник у ватяній безрукавці розбив вугляну брилу й уламки кинув у піч. Дверцята грубки зачинилися, вугілля затріщало й обличчя лазника раптом освітилося. Водночас, наче спалахнувши, з пітьми виступила й цегляна стіна позаду лазника. Мені стало трохи моторошно, я зістрибнув з підвіконня і подався додому. Дорогою я міркував: «Вони намагаються досягти рівності, скинувши хаорі, штанці й хакаама. Але і серед голих знайдеться герой, котрий інших, слабосилих, підімне під себе. Роздягайтеся скільки заманеться, однаково рівності вам не бачити, як своїх вух».

Коли я вернувся з лазні, на світі панував мир і спокій, а господар уминав вечерю. Обличчя його вилискувало після купелі. Помітивши, що я піднімаюся  на веранду,  він буркнув: «Що за безтурботний кіт! І де це він вештається?» Я  зиркнув на столик: грошей у нього катма, а закусок он скільки! Серед них і смажена риба. Не знаю, як вона називається, але певен, що її вчора нишком виловили поблизу форту Одайба. Я вже повідомляв, що здоров’ю риб можна позаздрити, але хіба витерпиш, коли тебе варитимуть і смажитимуть? Краще вже слабувати й бути на волосинку від смерті, але хоч дихати. Отак міркуючи, я присів біля столика - сподівався, щось перепаде, - вдаючи, що мене анітрохи не цікавить їжа. Хто не вміє так прикидатися, нехай облишить надію поласувати смачненькою рибою. Господар покопирсався у рибі й відклав хасі - видно, риба йому не сподобалася. Господиня, сидячи мовчки навпроти, пильно слідкувала за рухом хасі та господаревих щелеп.

- Слухай, лясни кота по голові, - несподівано зажадав господар.

- Ляснути? Навіщо?

- Просто дай ляпанця, та й усе.

- Так? - і господиня злегка вдарила мене долонею по голові. Мені й не заболіло.

- Не нявкнув?

- Ні.

- Спробуй ще раз.

- Хоч скільки пробуй, все одно нічого не вийде, - і господиня ще раз мазнула мене рукою по голові. Пусте! Я мовчу. Однак, своїм глибоким розумом ніяк не збагну, навіщо все це. Якби знаття, що господар забрав собі в голову, я б знайшов раду. Але він тільки звелів: «Лясни»,- поставивши у скрутний стан  і  дружину, й мене. Оскільки за трьома разами не вийшло на його, господар трохи роздратовано сказав:

    - Удар так, щоб нявкнув.     

    - А як нявкне, то що? - розгублено спитала господиня і ще раз ляснула мене по голові. Тепер інша річ: я зрозумів, чого від мене вимагають, і зміг сповнити господареве бажання. 3а таку дурість я його не люблю. Сказав би: «Хочу, аби занявкав»,- і не доводилося б господині кілька разів ляскати, а мені зайві побої терпіти. Наказ «просто лясни!» дають тоді, коли метою є удар. Бити - їхнє діло, нявкати - наше. Тож нахабство думати, що наказ «удар! » одночасно вимагає від мене нявкання, яким усе-таки я розпоряджаюся. То ж неповага до чужої особистості. Господар виставляє котів на посміх. Можна було б зрозуміти, коли б мова йшла про Канеду, як гадюка ненависного господареві. Але, як для господаря, що вихваляється своєю наготою, то це підло. А втім, правду кажучи, господар не така вже нікчемна людина. Той наказ - не наслідок хитрощів, а, здається, дурного розуму. Як наїсися, шлунок роздувається. Як уріжешся, кров тече. Як уб’ють, помреш. А тому господар вирішив: як ляснути, занявкаю. Але, на жаль, тут логіка шкутильгає. Якщо таким робом міркувати, то виходить: як упав у річку, обов’язково втопишся; як з’їв темпуру[13],  захворієш бігункою; якщо одержуєш платню, то обов’язково ходиш на роботу; якщо читаєш книжки, станеш розумним. Не всіх би це влаштувало. Мені особисто не до вподоби теза: коли б’ють - нявкай. Який сенс уродитися котом, якщо з тебе роблять храмовий дзвін? У думці збивши пиху з господаря, я нявкнув на замовлення.

   - Скажи, - звернувся господар до дружини, - оце «няв» - що? Вигук чи прислівник?

Запитання заскочило господиню несподівано. Ніде правди діти, я теж подумав, що господар ще не відійшов від запаморочення у лазні. Здавна між сусідами за ним закріпилася слава дивака, дехто навіть вважає його душевнохворим. Але господар надзвичайно самовпевнений. Він уперто повторював: «Не я душевнохворий, а цілий світ з’їхав з розуму». Коли сусіди обзивали його собакою, він їх - заради справедливості - свинями. Здавалось, господар усюди намагається бути справедливим. От біда, та й годі. Можливо, для такого дивака, як господар задати жінці чудне запитання - дрібна справа, але, як збоку подивитися, могло здатися, що йому не далеко до божевілля. Ось чому господиня заціпеніла й не вимовила жодного слова. Звісно, і я не міг нічого відповісти. Раптом господар заверещав:

- Гей!

- Ага, - злякано відповіла господиня.

- Оце твоє «ага» - вигук чи прислівник? Як ти  гадаєш?

- От  дурне запитання. Хіба тобі не однаково?

- Ні. Це велика проблема, над якою сушать собі голови наші філологи.

    - Ти що? Над котячим нявканням? Яке  безглуздя! А хіба коти нявкають по-японському?

    - В тому-то й сила. В тому вся трудність. Це називається порівняльним мовознавством.

    - Так що? - господиня була розумна, такі дурні проблеми її не зачіпали.- З’ясували, що до чого?

- Проблема важка і її одним махом не з’ясуєш, - сказав господар, пережовуючи згадувану раніше смажену рибу. Потім узявся до свинини з картоплею. - Це що, свинина?           .

- Taк,  свинина.

    - Гм... - зневажливо гмикнувши, проковтнув шматок і простягнув  жінці чашку. – Вип’ю ще одну.

    - Сьогодні ви чогось багато п’єте. Он як почервоніли

- Все одно питиму... А ти знаєш, яке  найдовше у світі слово?

- Знаю. Сакі-но кампаку-дадзью-дайдзін.

- Це ім’я.  А я питаю, чи знаєш слово.

- Європейське?

- Eгe.

    - Не знаю. Годі вам пити. Беріться до їжі.

   - Ні, я ще вип’ю. Сказати тобі найдовше слово?

- Скажіть. І їжте.

- Архаїомелесідонофрунікерата[14].

- Якась нісенітниця.

- Не нісенітниця, а грецька мова.

- Що воно означає по-японському?

- Не знаю. Знаю тільки, як пишеться. Як розгонисто написати, розтягнеться на яких шість сунів.

Якась дивовижа: те, що інші люди кажуть напідпитку, господар виголошує у тверезому стані. А втім, сьогодні він таки перепився. Звичайно випиває дві чарки, а цього разу висушив  аж чотири. В нього й після двох чарок обличчя пашить, а після чотирьох почервоніло як розжарені щипці для вугілля, і було видно, що йому зле. Але він  на цьому не зупинився.

- Ще одну!

- Може б, уже перестали? - напосідала господиня. - Вам же погано.

   - Нехай погано, буду звикати. Оматі Кейґецу[15]  сказав: «Пий!»

   - Теж мені велике цабе! - для господині навіть Кейґецу нічого не важив.

   - Кейґецу - найвидатніший сучасний критик. Якщо він сказав: «Пий!» - значить, так треба.

    - Балакай-балакай! Навіщо слухати того Кейґецу або Байґецу, чи як там його? Щоб потім мучитися?

   - Не тільки пити. Він радив заводити знайомства, гyльтяювати, подорожувати.

- Бракувало ще цього! І це називається найвидатніший критик? Жах! Радить гyльтяювати сімейній людині…   

- Гультяювати приємно. Я і без Кейґецу  гуляв  би, якби тільки мав гроші.

   - От щастя, що не  маєте. Ото було б жахливо, якби ви тепер загуляли.

   - Якщо ти кажеш, що жахливо, не буду. Зате потурбуйся про чоловіка і краще частуй.

   - На краще я не спроможна.

   - Та невже? Гаразд, загуляю пізніше, як тільки гроші заведуться. На сьогодні досить,- і господар попросив рису. Здається, він  з’їв аж три чашки рису. А мені перепали три шматочки свинини й голова смаженої риби.

 


 

[1] Оріске – зброєносець і слуга самурая.

[2] Аманохасідате   - назва місцевості.

[3] Ідеться  про одну зі сцен п’єси   «Карликова сосна».

[4] Йосіцуне Мінамото – один  з героїв японського епосу кінця  ХІІ ст..

[5] Ідеться  про сцену з однієї п’єси театру   «Но».

[6] В одному з віршів китайського поета Ду Фу (712-770) є такі рядки:  «Махне рукою – хмари  набіжать, долоню  догори поверне – дощ піде»

[7] Персонаж твору   «Сартор Резартус»   англійського філософа  Томаса Карлейла.

[8] Тан – міра довжини для тканин, 10,6 м.

[9] Ця приказка  має ще інший зміст:  «Без гроша не помандруєш».

[10] Івамі  Дзютаро – герой японських легенд.

[11] Хе Танней – персонаж п’єси  японського драматурга Тікамацу Мондзаемона.

[12] Мін – китайська династія (1368-1644). Йосіцуне  жив за два століття до першого імператора з династії Мін.

[13] Темпура – риба, засмажена в тісті.

[14]  «Старовинні пісні Фруніккурата Сідонського».

[15] Оматі Кейґецу (1869-1925) – японський критик і літературознавець.

 

Повернутись на початок сторінки


     

На головну ] Нагору ]

 


Интернет реклама УБС
  Аніме та манґа українською Лучшие проекты о Японии.    

Забороняється відтворення будь-якої інформації з цього сайту, текстової чи графічної!

Запитання та зауваження з питань оформлення та змісту сайту надсилати на адресу: japan4you@ukr.net.

Copyright © 2005-2019 Фонд "Мрії здійснюються". No reproduction or republication without written permission.

 

  Останнє оновлення: 27.03.2019